5. І гряне буря або Бій за ліжко

Сніг у квітні здавався Ані майже таким самим дивом, як ця відпустка і те, що вона сюди взагалі вирвалась. Він йшов густою, суцільною стіною, огортаючи все, що ще можна було побачити з віконця кухні: верхіки гір і гостроверхих смерек, дорогу, по якій Аня сюди їхала та пагорб неподалік. 

Пішла сюди віднести чашки після кавового перемир’я з Дмитром, і застигла, милуючись горами з вікна. 

Подумала чомусь, скільки разів вдома отак просто могла зупинитись, не бігти у справах, не робити щось, а просто милуватися природою? Рази такі на пальцях порахувати можна… 

А для чого то все було? Звісно, турбота про дітей, навчання, гуртки – в це питання не входили. Діти то святе, виросли розумними, розвинутими, самостійними, обоє навчаються на спеціальності, що подобається, навіть практику і підробітки мають. 

Але… Чоловік і фірма… 

Скільки сил було вкладено в затишок і комфорт одного і процвітання та розвиток другої? 

Зараз і згадати страшно, і все б нічого, якби от так, раптом опинитись без нічого…

Юрист чоловіка гарно все обставив, а чоловік “добив” її, повідомивши, – якщо погодиться на його умови – він буде повністю забезпечувати дітей і купить їм житло. А вона… вона може бути вільна. 

Випірнула зі своїх сумних думок, коли в кімнаті тихо скрипнуло ліжко. 

Чорт, ліжко! 

Воно ж одне! А спати як? 

Згадала і кинулась до кімнати. 

Зайшовши до спальні, Аня завмерла. На картатій з візерунками ковдрі, зручно вмостившись на лівій половині ліжка, лежав Дмитро. Однією рукою він тримав телефон, другою обіймав подушку. Плед сповз із нього, відкривши загорілий торс. Він виглядав так, ніби щойно вийшов із реклами відпочинку в Альпах. Ще корівки чи шоколадки “Мілки” не вистачало для антуражу. 

– Що. Це. Таке? – випалила вона, показуючи рукою на сцену безсоромного захоплення території.

Дмитро неспішно перевів погляд на неї і з невинністю, гідною кота, що щойно з’їв останню сардельку, відповів:

– Я. На ліжку. Все логічно.

– Це моє ліжко! – обурено кинула вона, підійшовши ближче. – Ти… ти… нахаба! 

– Я залишив тобі половину. Щедро, як для людини, яку не було в полі зору, коли я обирав місце ночівлі, – відповів він спокійно, не зрушивши ні на сантиметр.

– Це як сказати "я з'їв твій торт, але залишив тобі крихти, радій"!

– Але ж крихти – це найсмачніше.

– Не смішно!

– А я й не сміюсь! 

– Я тебе зараз звідси витягну! – видала останній аргумент. 

– Спробуй! Сили трохи нерівні, нє? – криво посміхнувся Дмитро. О! На щастя роздратування і ненависть тепер повернулись, і Ані стало легше. Жодної пощади нахабі! 

– Я найму евакуатор! Тобто екскаватор! Скажу, в мене тут нерухомість! 

– При цінах на нерухомість це навіть комплімент! – пирхнув Дмитро. – І взагалі, – сказав вже нейтральніше, – Ліжко велике і одне тут. Можемо спокійно поспати на ньому разом. 

–  Ще не вистачало спати з… нахабою! 

– Будуть інші варіанти – я за тебе навіть порадію! – вже наче відверто знущаючись Дмитро ліг зручніше. 

– Значить отакий ти? Не хочеш поступитись? 

– Це вимушено. Я нещодавно спину потягнув, на холодній підлозі як полежу – то більше не встану. 

– Гарна відмазка! Я майже повірила! – відчуваючи, як на очах виступають сльози образи, Аня швидко відвернулась і пішла на кухню назад. – Ну і спи! – кинула не обертаючись. – Раз не маєш серця! 

На кухні нічого схожого на місце для сну, на жаль, не було. Всі стільці – чисте дерево без жодних тобі пом'якшуючих деталей.  

Стіл, тумба з цікавими фігурками кота і миші...

Аня глянула на них і раптом сльози миттю висохли. Прийшла шалена ідея, як відвоювати собі спальне місце! 

Дмитро вже дрімав. Лежачи на боці, він відчував, як поступово розслабляється кожен м’яз, і тепло картатої шерстяної ковдри огортає його тіло. Він приїхав сюди, щоб відпочити душею і тілом від шалених останніх процесів і справ. Всі виграні, за всі отримані більш ніж гарні гонорари, і можна б радіти, але скільки сил це забрало. 

Тому й обрав саме це шале – одне єдине віддалене від інших, щоб поринути у свій відпочинок. 

А тут такий сюрприз у вигляді милої дами. Це ж треба! Та найбільше дивувало Дмитра те, що ситуація його абсолютно не злила, а скоріше забавляла. Звісно, вранці все вирішиться, і, – він був впевнений, – не на користь його шаленої сусідки. Але зараз… В її товаристві було не так і погано. Трохи гризла бобром-трудівником совість за ліжко, але то була вимушена міра – з його спиною справді не можна ні на холодне, ні на тверде. Та й він же не забирає собі весь простір – рівно половину лишає їй, а раз вона не хоче спати поряд – так то вже її проблеми, а не його. 

Цими роздумами приспав свою совість та ще мить – і сам би провалився в сон.

Але різкий крик з кухні пролунав у тиші огорнутого сніговою ковдрою шале, як постріл.

– Допоможіть! Рятуйте!

Дмитро злякано схопився, зіскочив з ліжка, босоніж пробіг дерев’яною підлогою і влетів до кухні переляканий, уявивши собі вже казна-що, від обвалу стіни, до пожежі.