4. Не можна забути те, чого не знаєш

Нахабний сусід по шале, на диво, з кавою справився дуже швидко. Більш того, він навіть шоколад до неї десь дістав і приніс дві темні керамічні чашки та поламану дольками плитку темного шоколаду на такій же керамічній тарілці. 

– Пригощайся, – усміхнувся привітно, показавши милі ямочки на щоках. 

Незважаючи на цікаве знайомство та й ситуацію в цілому, виглядав і поводився він досить невимушено і природно. Наче не вперше опинявся в закритому приміщенні з чужою жінкою, яка на це приміщення пред'являє свої права. Однак... Аня відчувала, як її злість на хлопця замість рости в геометричній прогресії, навпаки пригасала. І їй це не подобалось, як і те, що надто довго його розглядає, замість сидіти і палати праведним гнівом -- милується його гарним торсом та вправними рухами. 

Тільки вдихнувши аромат кави то шоколаду, Аня зрозуміла, наскільки вона голодна і стомлена. Здається, повноцінно їла взагалі ще вранці, до слухання суду. А потім кусок вже в горло не поліз і була довга дорога ледь не через всю країну – сюди. По дорозі, схоже, був ще якийсь не надто свіжий рогалик з кавою з автомата на заправці, коли відчула, що від голоду і втоми  вже темніє в очах. 

– Тримай! – несподівано галантно знайда подав їй чашку. 

Аня слухняно взяла, вирішивши, що на час такої от дивної і пізньої вечері, треба сховати кігті та об'явити тимчасове перемир'я. 

Щойно зробила ковток кави, застигла від дивного коктейлю смаку, відчуттів та думок. Кава була б ідеальна, якби солодша. Але, навіть те, що цукру в ній було не багато, говорило про турботу ненайомця. Він дав їй можливість самій додати, що треба.
А ще Аня зрозуміла, що їй досі ніхто ніколи не робив каву. Крім бариста у кав'ярні, звісно, але мова не про нього, а про домашніх. 

Діти завжди зайняті своїм, а от чоловік… Попри те, що бізнес-ідеї їхнього магазинчика та фірми належали їй, як і грант, який вона виборола перед відкриттям, як і рекламні кампанії, що приводили нових клієнтів, її працю ніхто не цінив, як виявилось. І навіть така просто, банальна річ, як кава – була не просто рідкістю, а рідкістю страшною. Максимум - чолвоік міг зробити їй чай, коли вона хворіла. І то не завжди. 

– Не подобається? – стурбовано глянув на неї сусід по шале. 

– Ні… 

– Ну, вибачай, я не профі… – розвів руками. 

– Ні, я не те мала на увазі. Кава ароматна і смачна!

– О, ну так вже краще.

– Ага. – Аня сумно кивнула. 

Це ж треба, хотіла подалі від людей, а натомість тепер – представник роду людського, та ще й чоловічої статі, робить їй каву в її шале! Наче тобі якесь кіно!

А незнайомець її вираз обличчя сприйняв по-своєму.

– Ну чого ти? Не грузись так. – сказав примирливо, – Подумаєш, ну помилка і помилка. Все вирішиться, роз’їдемось по своїх будиночках і забудемо вранці як нас навіть звати.

– Не можна забути те, чого не знав. – зітхнула Аня. 

– Ну я Дмитро. – простягнув руку. 

– Аня. 

– От і добре, Аня. Так і будемо сидіти й щоки надимати, чи поспілкуємось? 

– Про що?

– Ну розкажи, що ти любиш, що ненавидиш. 

– Роботу люблю. Тобто любила… 

– Оо, прогрес. Я свою теж обожнюю. А ненавидиш що? 

– Ненавиджу? – Аня відпила ковток кави. – Юристів по сімейному праву! – згадала болючу тему, від чого очі зблиснули недобрим полум'ям. 

– Оу… 

– А ти… чим взагалі займаєшся? – спитала, щоб продовжити розмову, яка щомиті обривалась, як неякісний скотч. 

– Я? – Дмитро чомусь помітно зблід, – Та так… так… таксую! – випалив несподівано навіть для самого себе. 

– Ясно… – потягнулась за шоколадкою Аня. – Ну от і познайомились. – знову зітхнула. 

– Це добре, що познайомились! 

– Чому? – враз посерйознішала, очікуючи десь пастки в його словах. 

– Тому що в нас ліжко одне. А з не знайомими жінками я не сплю! – задоволений такою презетацією себе і цього факту нахабно усміхнувся Дмитро...