2. Алло! В мене тут… чоловік!

Аня стояла посеред кімнати, стискаючи руками ремінь своєї невеликої дорожньої сумки. Її щоки палали не від холоду, а від злості.

– Дарма я тебе розбудила. Треба було одразу викликати охорону! Або й взагалі – поліцію! – її голос тремтів, але не від страху.

“Знахідку”, схоже, такі погрози не налякали зовсім. Він сидів на краю ліжка, тільки плед стягнув та недбало ним загорнувся. Волосся скуйовджене, погляд – іронічний.

– Поліцію? Серйозно? – Він посміхнувся краєчком гарних чуттєвих губ. – І що ти їм скажеш? Що власник шале нахабно спить у своєму ліжку?

– У моєму ліжку! – різко випалила Аня. – Я орендувала це шале на тиждень. Офіційно. З договором, печаткою й усім що там треба!

– Невже? – чоловік нахилив голову, наче дійсно задумався. – А я отримав ключі від адміністратора ще вчора. І платив не фантиками. 

– Не вірю ні одному слову! І не поділяю любов до комуналки! Тому – вимітайся!

Він підвівся.

Повільно.

Надто повільно, як на людину, якій наказали "вимітатись". Тепер вони стояли впритул – між ними був лише його плед… і наелектризоване повітря.

– Поясни, – сказав він рівно, але в очах жеврів вогник, – чому це я маю вимітатись з мого маленького, холодного, бо, схоже, кондиціонер глючить, але цілком законного будиночка в горах?

Аня мовчала. Вона не була готова до того, що нахабство може бути таким… привабливим.

– Бо в твоєму маленькому будиночку вже є я, – прошепотіла вона, потім схаменулась і додала різкіше: – І це мій маленький будиночок! – передражнила його тон і голос. 

– Мило звучить, але ні. Ти мене не переконала. – усміхнувся нахаба. 

– Значить, сам не підеш?

– Звісно не піду! 

– Ну тоді подзвоню охороні, вони прийдуть і викинуть тебе звідси! 

– Бог в поміч! – пирхнув незнайомець і пішов до міні бару. 

А Аня схопила телефон і тремтячими пальцями вбила номер “Охорона” з візитки курорту. 

– Алло! В мене тут… чоловік! – випалила і знічено замовкла, зрозумівши, як воно, м'яко кажучи, дивно прозвучало. 

– Вітаю! Хвалитесь, чи що? – пробурчав непривітно і сонно телефон. 

– Злюсь, а не хвалюсь! Він у мене в номері! 

– Так я чим можу допомогти?

– Як чим? – вже зовсім поринула в стан “мій шок в шоці” Аня, зрозумівши, нарешті, чому тур був таким “гарячим”, а ціна – такою спокусливою. – Виженіть його!

– Куди вигнати? У нас тут ліс і мороз, якшо шо. Він же замерзне! – вразив Аню логічим ланцюжком висновків охоронець. 

– Як замерзне? – розгублено перепитала Аня. – Що, зовсім? 

– Нє, бляха, трошки! – пирхнув охоронець. – Звісно що зовсім! А як замерзають? Якщо ви його виженете, то вб’єте! Моїми руками! Ви ж не вбивця? 

Аня зітхнула. Вбивцею вона не була. 

Дровинякою в ліжку, за словами майже колишнього чоловіка, була. Безрукою, для свекрухи теж була. А от вбивцею – ні… 

– Так а як мені спати? – перепитала вже геть розгублено. 

– А я знаю? Головне, не на спині! – відверто знущався охоронець. 

– Ч-чому? – заікаючись спитала. 

– Лікарі кажуть – для серця погано! – добив той і скинув виклик. 

Отже, надворі ніч і мороз, до рецепції - кілометр по засніженій нічнй дорозі, знайда іти нікуди не збирається і просити допомоги нема в кого? 

Отже... війна?