1. Що ти робиш у МОЄМУ номері

Запах хвої лікував нерви, засніжені гори по дорозі – очі. А супер-гаряча путівка якщо й не лікувала гаманець, то все ж його здоров'я підтримувала. Аня ще вдома порахувала, що всього сім днів відпустки  в Карпатах, про які вона мріяла з дитинства – таки дешевше психотерапевта і антидепресантів, тож…

Тож тепер через відкрите вікно авто вона вдихала на повні груди повітря сповнене ароматом гір.  

Зупинила машину біля дерев’яного шлагбаума, коли вже геть звечоріло (трохи не розрахувала час), вийшла на хрусткий сніг і завмерла. Навіть абсолютно несподіване похолодання та снігопади у квітні не зіпсували передчуття відпустки. Перед нею омріяне шале, наче з обкладинки журналу. Ялинки, легкий дим із димаря, навколо – жодної душі, як вона й просила. Лише Карпати, неочікуваний сніг, і вона.

– Ну що, відпустка року, привіт, – видихнула, обережно тримаючи ключі, які їй урочисто вручили у адмінбудівлі-рецепції за добрий кілометр звідси. 

Ані дивно було усвідомлювати, що це – перша її відпустка за майже 20 років. Навчання, одруження, спільна справа з чоловіком, діти і в результаті – розлучення, після якого здавалося, звичний світ – розсипався на дрібні цеглинки, які вже не зібрати і з яких нічого не побудувати. Було не до відпустки, аж доки не зрозуміла – не поїде зараз – просто помре. 

Вона ступила на ганок, прочинила двері – і відразу відчула запах дерев’яних стін, тишу і спокій. Пахло травами, і трішки цитрусом. Тиша була майже зримою. Як же вона мріяла про це – про самотність, какао чи глінтвейн і книжку біля каміну!

Але замість какао на неї чекало дещо інше.

Аня поставила сумку в коридорі, пройшла у спальню, і… завмерла.

На ліжку, акуратно вкритому картатим пледом, хтось спав.

Роздягнений.

У її ліжку.

У її шале!

На животі, займаючи майже все ліжко, а з одягу на ньому – лише спортивні червоні “боксерки”, що від сну майже сповзли. Спав солодко, трохи не природно повернувши голову набік аби, мабуть, не вткнутись носом в подушку. Його засмага ідеально, наче з солярія, огортала все треноване, кремезне тіло з зовсім трішки зайвою вагою, але це його не псувало, а робило лише апетитнішим. 

На ключицях – сліди сонця,  плечі і спина – рельєф, що змушує відводити погляд, аби не зависнути. Він був не просто гарним – він був втіленням тієї небезпечної привабливості чоловіків, яка завжди ускладнює життя.

Світло-каштанове, хвилясте волосся трохи прим'яте, наче тільки-но зняв шапку. Кількаденна щетина підкреслює вилиці та щелепу, надаючи обличчю дикого, невідполірованого шарму. Його губи – повні, злегка привідкриті в солодкому, глибокому, явно, раз не почув, як вона зайшла, сні – здавались надто чуттєвими як для чоловіка.

– Ти хто, чорт забирай?! – надто високо, голосом, що от-от зірветься, спитала Аня. 

А потім він розплющив очі…

Карі. Глибокі, мов осінній ліс після дощу. І в них – подив. І цікавість.

– Це я мав би питати, – хрипко мовив, і його голос був теплішим за ковдру. – Ти що тут робиш у МОЄМУ номері? Це, типу подарунок від закладу? То йди сюди, – поплескав недвозначно рукою по пледу поряд з собою, солодко потягнувшись. 

– Що?? – здавалось, Аня зараз вибухне. – Подарунок? 

– Не кричи так. Голова болить, – зітхнула “знахідка” і підвелась на руках, легко перекочуючись вже на спину та демонструючи підкачаний животик та масивний золотий ланцюжок на грудях. – Вчора пив карпатське мохіто, – навіщось пояснив. – Знаєш, що це? 

– Не знаю… – розгублено пролепетала Аня, зависнувши на його статурі. Гарна картинка поки рятувала життя цьому зайді. Відволікала від бажання запустити по ньому масивним керамічним півником на столі поряд. 

– Самогон з м'ятою! Не пий таке ніколи! – красунчик підвівся і абсолютно не соромлячись, побрів до столу, схоже, за пляшкою мінералки. – ну сідай, раз прийшла! – “гостинно” запропонував...