2

Двері в мою спальню відчинилися, пропускаючи всередину тендітну дівчину. Це була Хані - моя помічниця і няня Аліма в одній особі. Вона була однією з небагатьох ісідіанок, які оселилися в колонії землян.  

- Хані, - покликала я її, коли вона взяла на руки мого синочка. - Не відводь від нього очей. Будь ласка.

- Так, пані, - дівчина вклонилася мені, а взявши на руки мого сина, розплилася в широкій усмішці - ці двоє просто обожнювали одне одного.

- Хані, - я знову покликала її.

Дівчина на мить завмерла, а потім підняла на мене погляд.

- Не зводь з нього очей, і нікому не давай його до рук, - я зробила паузу, сумніваючись, чи варто вимовляти наступні слова.  Нарешті, я зважилася: - Нікому. Чуєш? Навіть... моєму чоловікові.

Очі дівчини на мить вкрилися поволокою (ніяк не можу звикнути до цієї її особливості), зрештою, вона кивнула.

- Так, пані. Я все зрозуміла - не зводити очей, і нікому не давати до рук.

Я проковтнула комок, що застряг у горлі, кивнула і посміхнулася їй.

- Я намагатимуся повернутися якнайшвидше.

 Чомусь саме сьогодні, після зустрічі з тим, кого спочатку прийняла за свого чоловіка, я по-новому поглянула на людей, які оточували мене. Біля дверей моєї спальні на варті стояв той, кого називали "чистим". Біля входу до медвідсіку - теж "чистий". Їх легко було впізнати в будь-якому натовпі за міцною статурою і практично однаковою зовнішністю. Не доходячи до великого залу, вирубаного прямо в скелі, я затрималася і вийшла на невелику кам'яну терасу. Подивилася вниз. І навіть подих затримала. Чому я не помітила раніше, що з нашого поселення практично зникли ті, кого Демісон презирливо називав мутантами? Після аварії нашого зорельота їх було не на багато менше, ніж "чистих".

Чи знав про це Деніел? Гадаю, що знав. Чому не поділився цим зі мною? Хочеться вірити, що просто не хотів, щоб я забивала собі цим голову.

Я повернулася до коридору і вирушила на зустріч із близнюком мого чоловіка. У душі жевріла надія, що я помилилася. Шанс, що все ж таки це був Деніел, був надто мізерним.

Черговий "чистий" охоронець відчинив переді мною важкі двері.  Я увійшла до Великої зали і, ховаючись у тіні товстих колон, попрямувала до самозванця, який зайняв місце мого чоловіка. Усередині мене все стиснулося, скам'яніло, завмерло в поганому передчутті... Як? Як я могла прийняти цю людину за мого Деніела?! Так, звичайно, зовні вони були дуже схожі - близнюки, все ж таки. Але як я могла забути цей шалений вогонь у темному погляді? Його неможливо сплутати ні з ким іншим.

У цей момент один з офіцерів звернувся до нього:

- Є, командор, узяти всіх мутантів на особливий облік.

- А ти, док, заведи справи на всіх дівчат-аборигенок. Взяти всі необхідні аналізи і доповісти мені, щойно будуть готові.

- Слухаюся, пане Деніел...

Я подумаю пізніше про те, що задумав Демісон. Конкретно в цей момент мене цікавило зовсім інше... Якщо він так самовпевнено назвався ім'ям мого чоловіка - чи означає це, що Деніела немає в живих?

У мене мало ноги не підкосилися від такого припущення. Адже в такому разі моєму життю і життю мого сина загрожує небезпека. Напевно, я зробила якийсь невірний рух, тому що важкий, задушливий погляд "чоловіка" тут же звернувся до мене.

- А ось і моя чарівна дружина, - з ледь помітним глузуванням вимовив він і поманив мене пальцем.

Коли я відсахнулася, зробила крок назад, він навіть трохи подався вперед, не залишивши мені сумнівів у тому, що втекти мені зараз не вдасться.

Я підняла підборіддя і пішла до піднесення, на якому сидів Демісон. Зазвичай я завжди займала місце по ліву руку від Деніела. Порожній стілець і зараз стояв на колишньому місці. Але чи варто мені займати його? Сяду поруч із Демісом - і тим самим визнаю його право зайняти місце мого чоловіка. Не сяду - відкрито визнаю, що знаю, хто він є насправді.

 Я сумнівалася. І шалено боялася. Легко бути сміливою і зухвалою, коли відчуваєш за спиною підтримку когось сильнішого і розумнішого. А коли ти одна перед обличчям божевілля і жорстокості? А за спиною лише крихітка-син?

Чоловік не дав мені вибору, а легенько постукав долонею по сидінню зліва від нього. І одразу стало зрозуміло, що він непогано обізнаний про порядки, що діють у нас. Коли я застигла в нерішучості, його око недобро примружилося. Намагаючись ретельно контролювати вираз свого обличчя, я обережно опустилася на стілець.

- Ти впізнала мене, - тихо сказав, хижо мружачись, чоловік. - Ну що ж, рано чи пізно, але це сталося б.

Я повернула до нього обличчя, здивована спокійному, майже доброзичливому тону. Подивилася в очі кольору гнилої вишні. Ні, не варто розраховувати на щирість цієї людини - на дні його очей хлюпало щось, через що холодок біг по спині.

- І ти не базікала зайвого. Якщо ти думаєш, що я не ціную цього, ти помиляєшся.

- Де мій чоловік?

- Чоловік? - посміхнувся Демісон, - За якими законами? Може, він твій чоловік за законами Ісіди? Ви обмінювалися клятвою і силою? Ах, так. Ми ж звичайні люди - у нас немає жодної сили. Тоді, може, він твій чоловік за земними законами?

Щось таке сочилося в його уїдливому голосі, що я мимоволі вдивилася в його обличчя. А натрапивши на відверто м'ясоїдний погляд, злякано відвернулася.

Про що це він? Звісно ж, ми не обмінювалися клятвами і магією біля джерела сили, як це роблять корінні жителі планети, що прихистила нас. А що стосується земних законів... Мав бути підписаний контракт. Я вся похолоділа, коли зрозуміла, що не пам'ятаю того, як ставила свій підпис хоч на якомусь документі.

- Мовчиш? Так я відповім за тебе. Деніел не спромігся зв'язати себе законними узами за жодним із законів. І навіть твоя дитина не підтверджує законність вашого зв'язку. Тож, люба моя Капрісуель, ти всього лише... повія мого брата.

Я високо підняла голову і спробувала взяти себе в руки. Усередині все тремтіло від липкого страху. Але крізь цей муторний холодець пробивалася одна єдина думка. Але ж це шанс... Шанс на те, щоб вижити.