Повний текст

Довгий, скупенько освітлений коридор онкологічного корпусу був занурений у тишу. Лише інколи лунали голоси чергових медсестер та шурхали підошвами капців заслаблі хворі. Стіни приміщення були увішані медичними плакатами, фото та картинами, що мали привносити у приміщення дух радості, оптимізму та душевної втіхи. Відчувався запах карболки та спирту.

Дванадцятирічна Тетяна Бойко неквапом йшла коридором до вбиральні. На ній був вишитий червоними квітами домашній халат, а голову вкривала біла хустка. Дівчинка була середнього зросту та надзвичайно худа, а під її карими очима залягли темні тіні. Попри виснагу та тривалу хворобу, вона виглядала напрочуд бадьоро і дивилася на світ сповненим оптимізму поглядом.

Тетяна наблизилась до вбиральні і штовхнула двері, як раптом почула чийсь гучний плач. За мить вона побачила у кутку, біля вікна зарюмсану дівчинку. Та сиділа навколішках під стіною, затуливши обличчя руками, і гірко ридала.

На обличчі Тетянки умить відбився подив. Вона зупинилась посеред кімнати, уважно поглянула на незнайомку дівчинку і суворо запитала:

– Ти чого тут рюмсаєш?

Дівчинка не відреагувала, лише заходилася плакати ще гучніше.

Тетянка підійшла упритул, присіла навпочіпки навпроти і уважно втелющилась у незнайомку. Та була дрібною, геть схудлою і на вид мала не більше десяти років. На ній був рожевий халат та такі само рожеві капці у вигляді капловухих кроликів.

– Питаю: чого рюмсаєш? – Тетянка поклала дівчинці на плече свою руку.

Незнайомка прибрала долоньки з обличчя і, шморгаючи носом, мовила:

– Я така… Така…

– Яка «така»? – Не зрозуміла Тетянка.

– У мене волосся усе вилізло.

– Пфф! Теж мені дивина. У мене те саме. Ось, дивись! – З цими словами Тетянка одним рухом стягла з голови хустку, демонструючи голомозу голову. – І нічого – живу, веселюсь, радію життю.

Останні слова здивували незнайомку. Вона шморгнула носом, витерла сльози і отетеріло поглянула на Тетянку.

– З чого тут радіти життю? – запитала похмуро.

– Це нормально. Після хімії завжди так. А потім відростає. – Пояснила Тетянка.

– А якщо не відросте?

– Ну то залишишся лисою. Перуку носитимеш!

Останні слова нагнали на дівчинку неабиякого страху. Вона враз заходилася плакати ще гірше, мало не завиваючи від розпачу. Було очевидно, що жарт про перуку був недоречним.

Тетянка зітхнула, рішуче підвелася і запитала:

– Як тебе звуть?

– Наталка, – схлипнула дівчинка. – Наталка Мироненко.

– Ходімо зі мною, Наталко Мироненко. – Твердо мовила Тетянка. – Я попрошу старшу медсестру, щоби тебе перевели у мою палату. Вона добра – не відмовить.

***

Вони одразу потоваришували, так ніби були знайомі усе життя. На прохання Тетянки, Наталку перевели до її палати, і тепер дівчата могли спілкуватися постійно. Тетянка виявилася вельми оптимістичною, балакучою і за розмовами, час спливав вкрай непомітно. А ще Тетянка любила читати і могла годинами переказувати прочитані книжки. Оповідачкою вона була чудовою, і Наталка з цікавістю слухала свою нову подругу. Сама вона читала мало і без бажання. Натомість любила малювати. До лікарні узяла свій альбом, фломастери та кольорові олівці, і увесь вільний час витрачала на творчість. Тетянка з цікавістю спостерігала, з якою легкістю її подруга малює різних казкових персонажів, переважно жінок з пишним волоссям: Білосніжку, принцес Аврору, Белль та Мулан, Покахонтас… Тетянка не вміла гарно малювати, тож охоче спостерігала, як з-під гострого олівця раптом виринають такі знайомі обриси – обличчя, костюми, зачіски. А ще Наталка ніколи не усміхалася, ну майже ніколи. Повсякчас ходила засмученою, пригніченою, боялась дивитися на себе у дзеркало і хустку з голови знімала, лише коли вкладалася спати. Дівчинка болісно зносила втрату волосся, ця тема була чи не найголовнішою під час розмов. Тетянці доводилось її втішати і переконувати, що все минеться і волосся знову відросте.

По обіді вони обидвоє займалися улюбленими справами. Наталка лежала на ліжку і малювала в альбомі кольоровими олівцями. Чувся таємничий шурхіт, іноді дівчина зітхала або тихенько бухикала у долоню. Її обличчя було сумне і зосереджене, так ніби вона працювала над великим мистецьким твором. Поряд, на ліжку були розкидані олівці, маркери та вже намальовані картинки з казковими героями.

Тетянка лежала на сусідньому ліжку і читала книжку «Гаррі Поттер і філософський камінь». Пригоди хлопчика-сироти так захопили її останнім часом, що вона ладна була не випускати книжку з рук. А перечитавши черговий розділ, охоче переповідала його зміст подрузі.

Найбільше її дивувала та захоплювала у книзі магія, якій навчалися діти. Завдяки їй можна було творити дива, боротися зі злом, перемагати підступних ворогів, рятувати друзів із різної халепи. Тетянка жваво переповідала подрузі епізоди, в яких хлопчик-сирота успішно долав усі перешкоди: спочатку зі своїми зажерливими родичами, потім із недругами з академії, а згодом і з іншими ворогами.

– Як ти гадаєш, – запитала раптом Наталка, – а чарівна паличка насправді існує?

– Ну, не знаю. Напевно, що так, – висловила здогад її нова добре начитана подружка.