Розділ 25

Вони йдуть, а я ще кілька хвилин стою в заціпенінні. Дамір вдає, що нічого не було, але його очі стверджують, що він пам’ятає все до найменших дрібниць. І обов’язково знайде спосіб поквитатись.

Катя можливо й не знає подробиць тієї жахливої історії. Але здогадується точно. Опускає очі. Їй соромно. Та я не можу її звинувачувати. Мені здається, вона вже сповна поплатилась, за те, що вірила йому. Зараз я дуже хочу їй допомогти, проте, на жаль, не знаю як. І це змушує в безсильній злості стиснути кулаки. Ох, з якою б насолодою я стиснула їх на чиїйсь шиї!

Дамір, принесла ж нелегка, з’явився так вчасно і так поспішно забрав її, що я навіть натякнути не встигла. Запевнити у своїй підтримці. Залишається лиш сподіватись, що нам вдасться перетнутися в університеті. Післязавтра екзамен, і я будь-що знайду спосіб переговорити з нею наодинці.

— Палата чистенька, можете заходити, — повідомляє санітарка, виходячи з дверей. Жерстяне відро дзвінко брязкає, й жінка, перехопивши швабру, наче списа, прямує до сусідньої палати.

Заходжу обережно, намагаючись не послизнутись на мокрій підлозі. Трохи човгаючи кросівками.

— Я Катю щойно бачила, — повідомляю. Сідаю знову на краєчок ліжка. Може й зараз не до неї, але я просто не знаю про що говорити. Досі відчуваю зніяковіння та сором.

— Он як? — підіймає брову.

— Дівчину Даміра… — уточняю, й промовисто пересмикую плечима.

Дем’ян напружується, сідає рівніше.

— Він тут? Чіплявся до тебе?

— Ні, що ти! — вигукую поспішно. — Не посмів. Гадаю, ти тоді його добряче налякав.

Супиться. Але я бачу відгомін задоволення в очах. Якому чоловіку не приємно, коли зауважують його чоловічу силу.

— Це добре… — киває. — Якби так легко було з дівчатами порозумітись. Ми кулаками помахали й усе. Хто сильніший — той правий… Здебільшого. Хоча я й досі вважаю, що на нього варто було б заявити. Бодай налякати. Безкарність розв’язує руки, дає хибне уявлення про вседозволеність.

Збентежено соваюсь на ліжку. Розумію, що Дем правий, просто не знаю, що відповісти. Але, якщо Дамір б’є Катю, однозначно щось треба зробити, принаймні постаратись.

— Мені здається, — вагаюсь, чи казати, але врешті, зважуюсь. Чи не кілька хвилин назад ми про довіру й говорили. Мені варто вчитись. Ось саме зараз. Уже… — Мені здається він її б’є. Катю. — гнівно соплю носом. — Вона сказала, що впала. Але я не вірю.

— Ти не можеш знати напевно.

— Не можу. Але такі речі… Вони, — нервово змахую рукою. — Вони відчуваються.

— Одні відчуття не допоможуть. Тим паче, якщо твоя подруга заперечує.

Розумію, що він правий. Але погодитись не можу.

— І що, мені байдуже спостерігати зі сторони?

— Дати їй вибір. Вона доросла людина, Нікуш. Ти не можеш її рятувати проти волі.

От розумію, що має рацію, а серце не приймає цю правду.

— Єдине, що ти можеш в цій ситуації… — зрештою, вимовляє. — Поговорити з нею ще раз. Постаратись, щоб вона тобі довірилась. Але не більше, чуєш, — хмурить брови. — Тобто не кидатись її захищати. Не битись з тим покидьком. Не вертатись у квартиру в праведному бажання врятувати подругу. Чуєш?

— Я ж не зовсім дурна, — потуплюю погляд.

— Звісно. Але дуже віддана та хороша, — бере мене за руку. Вперше після тієї розмови, проявляє ніжність.

І якось легше стає не душі.

— О, голубки! — в палату вривається Лук’ян, махаючи фірмовим пакетом з аптеки, забитим вщент якимись коробками. — Не чекали?

— Чекали! — відкидаю з лоба чолку. — Ну, що сказав лікар?

— Що башка в мого брата дубова. І можна його забирати додому. А ще, в мене для тебе, Дем, сюрприз… — лукаво смикає бровами.

На мить зникає за дверима, і з’являється, вкочуючи в палату інвалідний візочок.

— Новий транспортний засіб. За правилами лікарні маєш до порогу їхати у ньому! — урочисто заявляє.

— Я не сяду туди! — обурюється Дем’ян. 

***

Дем’яну таки доводиться сісти. І проїхатись. Лук’ян гордо штовхає транспортний засіб не забуваючи підколювати брата. Йому безперечно лестить бути за няньку для старшого.

— Я тренуюсь, — поважно заявляє. — Настане день, коли ти будеш дряхлим старцем, а  я ще молодим й повним сил. Має ж хтось доглядати твоє тлінне тільце, що дихатиме на ладан.

— Ти молодший від мене лише на два роки, — справедливо обурюється.

— Але душа, Дем, душа в мене молода й жвава, а твоя, як у старого зачерствілого сухаря. Правда Ніко? — шукає в мені підтримку.

Я розумію, що це у них звичне спілкування, тому й не втручаюсь. Але не захистити коханого не можу.

— Ні, — посміхаюсь.

— От бачиш, — з вдякою в очах поглядає на мене Дем'ян.

— Та що там питати, — не змиряється Люк. — Вона тебе любить. А любов сліпа. Ти може кинеш цього стариганя, й звернеш увагу на свіжішого молодця, — випинає груди, кидаючи на мене лукавий погляд.

Зі сторони візка чується гарчання.

— Перестань чіплятись до моєї дівчини!

— Боїшся. Отож! — ні краплі не лякається. — Я сами й сок, а ти узвар, Дем'яне. З червивих сушок.

— Ти коли-небудь заткнешся? — зітхає.

— Зараз ні. Одна чарівна медсестричка вколола мені якийсь чудовий жаропонижувальний препарат, і тепер почуваюсь так добре, як ніколи в житті.

— То може поміняємось? Схоже, це тобі тре крісло. І гамівна сорочка.

Останню фразу промовляє крізь зуби, щоб не почув Лук'ян.

— Мені здається, вам обом, — заявляю. Люк гикає. Показує мені великий палець і плюхається Дем'яну на коліна. Схоже, його це ні краплі не ображає. Добре, що у Дема не зламана нога.

— Тільки у такому вигляді я коляску не покочу, — закінчую, спостерігаючи милу картину, як Дем'ян намагається спихнути брата з колін, а той впирається, обіймаючи його за шию. Як діти малі. Їй богу.

У нас з Ромчиком значніша різниця у віці, і відносини зовсім інші. А мабуть, добре мати брата, що майже твій ровесник і найкращий друг.