Розділ 23

Дем'ян

Струшую на ґанку з кросівок сніг та заходжу в будинок.

Люк повернувся під ранок повністю мокрий. Як хлющ. Де його носило стільки часу, і чому він у такому стані, відповідати відмовився. Довелось поділитись з братом одягом та відправити у ліжко. Він пручався, звісно, але тут вже я на правах старшого натиснув авторитетом. Не подобались мені його гарячково виблискуючі очі, легке покашлювання та шмигання носом. Всі ознаки застуди на лице. А в будинку, як на зло, ні жарознижувального, ні протизастудного. Добре, а до цілодобової аптеки їхати хвилин двадцять-двадцять п’ять. Наша у селищі навряд чи сьогодні відчиниться. По дорозі назад за випічкою заїхав. Ніку порадувати. Треба ж перед своєю милою якось перепросити, що залишив саму після такої ночі. Але вона так солодко спала, що рука не підійнялась будити. Сподіваюсь, ще досі спить. Це було б ідеально. Можна ранок розпочати з кави у ліжко та смаколиків.

Погляд падає на витончені червоні туфлі-човники. От, дідько! Тут ще ж Анастейша. Геть забув про неї. Мимоволі кривлюсь. От не подобається вона мені... І чим далі, тим більше. Але якщо Люку з нею добре, то хай.

Тоді спочатку кава й сніданок, а потім закинути Настю додому. Запропоную Ніці ще після того, як Настю завеземо, в центрі погуляти, на ялинку подивитись, глінтвейн попити. На Софіївській має бути традиційний ярмарок. Треба ж суміщати приємне з... м-м-м... неприємним.

Роздягаюсь, дивлюсь мигцем у дзеркало. Проводжу рукою по волоссю. Мокре від розталого снігу. Але скоро висохне. Якраз поки каву роблю.

На кухні сидить Люк, копирсається у телефоні. Щоки горять, лоб горить. Таки точно температура. Обмінюємся похмурими кивками.

Запускаю програму у кавоварці. Боже благослови тих, хто придумав це чудо техніки. Трохи часу — і все готово. Головне, стежити не треба, щоб не збігла, як із джезвою.

Мацаю чайник. Теплий! Якраз те що треба. Колочу жаропонижувальний порошок й підсовую чашку до Люка.

— Пий, герой!

— Що це? — морщить носа, як у дитинстві.

— Ліки. Пий! — наполегливо тицяю в руку.

— Мене Настя вже… «полікувала»… і чаєм вже напоїла.

Пирхаю, дивлюсь суворо. Зітхає. Теж, як у дитинстві. Замружившись випиває все до краплі й, навіть, перевертає чашку, показати, що вона суха.

— І лягай спати, — наказую.

— Слухаюсь, матусю, — зубоскалить.

Отримує жартівливого ляща, але гикати не перестає. Продовжує навіть коли по сходах підіймається.

Розташовую на таці смаколики, чашки. В ідеалі ще б квіточку якусь. Дівчата люблять милі дрібнички. Ніці б таке сподобалось. Але якось не подумав. Поспішав.

Чомусь хвилююсь, як дівча. Перед дверима спальні навіть застигаю на кілька секунд. Як вона мене зустріне після всього, що було вночі. Сподіваюсь, не ніяковітиме, не соромитиметься і не почуватиметься незручно чи, ще гірше, винною, що не змогла. Моя хороша дівчинка, скільки ще потрібно нам пройти, щоб ці дурниці зникли не тільки з її думок, а й з глибин підсвідомості.

Прочиняю двері. Думаю, як би краще її розбудити. Поцілунком? Для Ніки буде важливо побачити, що вона для мене найкраща та найбажаніша.

Але вона не спить. Сидить на ліжку, наче малий їжачок, згорнулась у клубочок, обійняла коліна руками. Дивиться з-під лоба. У очах щось дивне, незрозуміле. Її погляд ковзає на тацю, потім на моє волосся. Очі стають ще більшими.

— Доброго ранку, — намагаюсь посміхнутись. Але навіть у повітрі відчувається, що щось не те. І усмішка виглядає як знущання.

— Доброго, — хрипить. Наче плакала нещодавно. Невже настільки її образив. Я, звісно, знаю Ніку не так давно, але чомусь здається, що плакати через це вона б не стала.

— Любиш круасани?

Що ще можу сказати, щоб згладити ніяковість.

— Люблю, — ледь губами ворушить. — А… звідки. Ми ж не купували?

Трохи більше слів, щось схоже на діалог, і мене злегка відпускає.

— Вранці з'їздив. По дорозі з аптеки зазирнув у пекарню.

Вона вже відкриває рота, що б щось уточнити. Але у двері чується легкий стукіт. Якщо це Люк, отримає прочухана. Тільки-тільки крига скресла. Тільки-тільки Ніка відкриватись почала. Бо знаю ж її. Буде в собі тримати те, що турбує. Все кліщами витягувати доводиться. Відразу видно, як виховували батьки зручну для себе дитину, в якої ні проблем, ні клопоту бути не можу.

Відчиняю двері зі звірячим виразом на обличчі. Але на порозі стоїть Анастейша. Посміхається ніяково, вертячи в руках телефон.

— Я не завадила?

За спиною шумно зітхає Ніка.

— Що трапилось? — ледь стримую роздратування.

Настя червоніє. Розумію, що образив, але нічого вдіяти не можу. Мені б з Нікою поговорити. Тільки вона крутиться в голові.

— Я таксі не можу викликати. Сьогодні перше січня, снігопад… Немає вільних машин.

Що ж, такого я й очікував.

— Почекай пів години, ми тебе відвеземо.

Кидаю косий погляд на Ніку. Дивиться у вікно, наче й не чує, про що ми розмовляємо.

— Я не можу чекати, — винувато кліпає віями. — Пам’ятаєш та іноземна делегація. Я тобі розповідала.

— Тебе ж замінити мали.

— Мали, — супиться. — Але Таня… приболіла. Вийти не може. Й тим паче говорити. Голос зник. А гості вимагають продовження банкету. Начальник сказав, як не буду за десять хвилин, звільнить.

— До міста п’ятнадцять, — резонно зазначаю. — А в снігопад і того більше.

— Отож, — зітхає.

— Гаразд, зачекай внизу, — нервово проводжу рукою по волоссю.

Киває, поспішно йде до сходів. Я з полегшенням зачиняю двері.

— Нікуш…

— Їдь, — похмуро.

— Я хотів запропонувати разом, — розгублено додаю.

Хитає головою.

— Зайдемо в якусь кав’ярню, на Софіївську. М-м-м?

Знову хитає:

— Їдь!

— А ти…

Сковтує. Нарешті повертає обличчя до мене. Очі — темні озера.

— Я залишусь…

На секунду завмираю. Може сказати їй про Лук'яна,  Але думаю негарно буде після всього прохати придивитись за братом. Вона ж не нянька, та й він не малюк. Перевірю, як він перед виходом і швидко повернусь.