Розділ 20

Ніка

Останній раз кидаю погляд у дзеркало, оцінюючи свій вигляд. І лишаюсь цілковито задоволеною. Білий светр відкриває плечі, м’яко огортає фігуру, чорні легінси підкреслюють стрункі стегна. На шиї срібний кулон, м’яко похитується і закінчується прямісінько над краєчком коміра. З цього гарнітуру у мене ще браслет, каблучка та сережки. Єдині мої прикраси, але дорогі та милі серцю. Подаровані хрещеною на десятиліття.

Ми завжди жили бідненько, інколи навіть впроголодь. А був такий час, що батьки усе золото, навіть свої обручки, заклали у ломбард. Звісно так і не викупили. І хрещена Марія подарувала мені ці прикраси зі срібла, тихо шепнувши: "Їх цей ледачий бовдур точно не закладе!". Це вона так про мого батька. Дуже вже його не любила, щиро вважала, що мама зробила помилку з ним зв’язавшись. Що казати, вона навіть зараз так вважає, хоча тато нарешті влаштувався на роботу й таку-сяку зарплату приносить додому.

— Ти неймовірна, — ніжний поцілунок у шию відволікає від спогадів.

Посміхаюсь, ловлю у відображенні погляд Дем’яна.

— Не вигадуй, — червонію. — Звичайна.

Густі чорні брови суворо сходяться на переніссі.

— Вчись сприймати компліменти. Звикай їх отримувати. Нема нічого поганого, що твоєю зовнішністю милуються.

Зітхаю і повторюю завчену з дитинства догму:

— Дівчина маю бути скромною.

— Дівчина має бути щасливою. А наступного разу, просто відповідай  «дякую» і все.

Насуплююсь. Вбиті ледь не з пелюшок істини про скромність та сором'язливість не так просто подолати.

— Потренуймося, — розуміє мене з півподиху. — Ти прекрасна!

На щоках розповзається рум’янець. Губи наче скуті морозом. Так важко розтулити. Здавалось я б звичайне слово.

Дем'ян дивиться вичікувально. Від цього щоки горять ще більше.

— Дякую, — нарешті вдається промовити. Відчуваю себе як той Геракл, що поборов немейського лева. Скільки ще таких левів ще мені доведеться здолати?

— Пишаюсь тобою, Нікуша!

Поцілунок у потилицю. Знову в шию. По шкірі біжать приємні мурашки. Розвертаюсь обличчям. Цілую в губи. Сама. Тепер це так звично й солодко, що навіть уявити собі не можу, як жила без цього. Його руки зминають светр, торкаються шкіри на животі, окреслюють оголені ребра. Ноги тремтять, наче перетворюються в желе. І в животі пурхають метелики. Приємно і солодко, й трішки соромно. Закидую голову, підставляю шию. З губ зривається тихий стогін...

А далі... далі рожеве марево зникає. Медову павутину пристрасті розриває відчуття всепоглинаючого страху й сорому. "Дамір…" — пульсує в голові. Стає липко і нудотно, наче вступила в багно. Все всередині кам’яніє.

— Ніка! Щось трапилось?

Махаю головою.

— Ні… все гаразд. — знов тягнусь за поцілунком, але Дем’ян відсторонюється.

— Не обманюй мене, не треба… Якщо щось не так — говори!

Опускаю голову. Так важко в очі дивитися. А ще важче описати ці відчуття словами. Так, щоб не образити Дем'яна, переконати, що річ не в ньому... річ у мені...

Рятує сигнал дзвінка.

— Дідько, як невчасно! — нервово куйовдить волосся. — Але ми обов'язково договоримо, Ніко. Це важливо.

Киваю, розумію, він правий. Але мені треба зібратись з думками, щоб правильно оформити їх у слова. Тому не можу не радіти частковій відстрочці.

Пора стрічати гостей. І щось мені тривожно. Йду слідом за Дем’яном, але лишаюсь у будинку, поки він відчиняє ворота й темно-синій шикарний автомобіль повільно заїжджає на подвір'я.

Стою, нервово зціпивши руки. Повторю як мантру: я красива, я подобаюсь Дем'яну,  і ніякі Анастейші йому не потрібні.

Гості, розпашілі на морозному повітрі, швиденько заходять у будинок. Приносять з собою запах свят та веселощів. Вітаються чемними поцілунками у щоки. Там, де торкаються щоки Настині губи пече вогнем. Наче червона яскрава помада просочена отрутою. Від запаху дорогих солодких парфумів починає стукотіти у скронях.

— Дем’ян, допоможи! — повертається спиною, спритно розстібає ґудзик на білосніжній шубці.

Мені здається, чи вона дійсно хоче, щоб це зробив саме Дем'ян, поспішає, поки Лук'ян зайнятий власним взуттям.

Той звичним рухом підхоплює з її плечей шубку, недбало вішає на плічка. І я гостро жалію, чи не вперше за цей весь час, що відмовилась від покупки сукні. Настя неймовірна в чорному платті що облягає її тіло як друга шкіра. Спідниця-олівець окреслює стегна, вигідно виділяє талію. Плечі теж відкриті, засмагла шкіра у вирізі виглядає красиво й екзотично. А прикраси не порівняти з моїми. Золоті, з яскравими камінцями. Я в ювелірці не розбираюсь, але розумію – навряд чи дешевка. І почуваюсь бідною родичкою, сірим горобцем. Особливо, коли бачу як на Настю реагують чоловіки. 

— І у нас є флаєри в «Аквамарин», — повідомляє, сідаючи за стіл.

Страви уже чекають, гарно розкладені та оформлені. Дещо приготувала я сама, дещо замовили. Цей Новий рік зовсім не схожий на наш, удома. Де завжди були традиційні олів’є та оселедець під шубою, мамин холодець, голубці. Які б не були статки, а саме цього дня стіл у нас завжди ломився від різносолів.

Сьогодні все по мінімуму: закуски, маленькі канапки, фрукти, нарізка, салати. Дещо я взагалі буду пробувати вперше в житті. І тільки те, що приготувала сама вибивається з загальної картини. Це вже мені хотілось особисто порадувати Дем’яна, зробити приємне, попіклуватись про нього, як він про мене. Щоправда, в якийсь момент вони мені здались недоречними, і я запропонувала їх прибрати. Але Дем'ян був категорично проти. Сказав, що вони, і тільки вони найбільш достойні бути на цьому столі.

— Об одинадцятій там розпочнеться програма. Судячи з відгуків має бути щось шикарне. Запрошено когось із відомих виконавців, — мимохідь заявляє Настя, крутячи в руках бокал з ігристим.

— Можемо провести Старий рік тут, а туди поїхати об одинадцятій. І повернутись до дому годинки за дві – три? — пропонує Лук'ян.