Розділ 17

У кабінеті Надії затишно. На стінах дитячі малюнки, кілька різноколірних крісел-мішків вздовж стіни, полиці з яскравими книгами та іграшками.

— Дем'ян, — молода жінка, ровесниця Дем’яна трохи знічено розводить руками. — Я вже кілька років, як працюю з дітьми. З дорослими теж зрідка, звісно маю досвід навіть з пацієнтами з ПТСР, але давно не практикую. Мені малеча до вподоби.

— Просто поговори... з нею, зі мною. Дай поради. Або порекомендуй когось, якщо потрібна буде глибша допомога. Боюсь, Ніка себе винуватить. А я не можу її переконати у зворотному. Сама розумієш...

Вони мене не бачать. Говорять відверто. Я справді не хотіла підслуховувати, але двері прочинив порив теплого повітря з конвектора, а я просто не зачиняю. Нахабно користуюсь тим, що з коридору видно все як на долоні, а тиша в Центі сприяє ще й гарній чутності.

— Одвічна проблема жертв, — зітхає Надія.

Чується скрип стільця. Я миттю втуплююсь в телефон, удаю, що нічого не чула й не бачила, а черговий тупий відос з тік току цікавіший за нову знайому Дема.

— Зайченя, йдемо? — Присідає біля мене навпочіпки. Заглядає в обличчя.

Чомусь відчуваю себе маленькою дівчинкою поряд з ним. Дитиною, про яку всі турбуються опікають. Так дивно та незвично. Дитиною, я себе не відчувала уже багато років. Відколи з’явився Ромчик, автоматично перейшла у розряд дорослих, й отримала почесну посаду няньки та другої мами.

— Йдемо, — підіймаюсь.

Якщо це дитячий психолог, то все може бути не так уже й страшно. Я особисто очікувала побачити поважну даму в окулярах, зі статусним годинником на руці й манікюром як діві мої зарплатні.

Надія здається м'якою і привітною. І хоч манікюр у неї справді дорогий та професійний, й на зап'ясті годинник — шкода марки не знаю — а проте вона не корчить з себе всезнайку. Здається доброю та співчутливою. А найголовніше, не лізе відразу з ноги у душу, не намагається покопирсатись якнайглибше, витягти по живому болючі спогади. Розуміє... відчуває, що я не звикла отак вивертатись перед незнайомцями.

Розмовляємо ми тільки про те, що я сама хочу. Частково й Надія розповідає якісь моменти зі свого життя. І я поступово розслабляюсь та навіть зрозуміти не встигаю, як переходжу до гострої теми. Викладаю все як на духу... Ну... майже. Але навіть про провал у пам’яті згадую. Він, виявляється, неабияк мучив мене не підсвідомості.

Після сеансу відчуваю себе значно краще. Не скажу, що мій світ перевертається, не скажу, що руйнуються якісь установки, але вже не настільки вірю у свою провину, не настільки шукаю пояснення тому, що сталось. Просто намагаюсь прийняти те, що відбулось і усвідомити, що навіть якби голяка бігала перед Даміром, він без згоди не мав права мене чіпати. Це важко зрозуміти, вірніше прийняти як нормальність, але я дійсно стараюсь. А ще обіцяю прийти на наступному тижні, або, якщо відчую потребу, зателефонувати, й ми призначимо сеанс на найближчий день.

Надія ще на одиниці про щось перекидається парою слів із Дем’яном, проте я вже не підслуховую, і ми рушаємо до виходу. Після цієї розмови й він стає менш напруженим та задумливим. Заспокоюється. Тільки час від часу трохи міцніше стискає мою руку, наче переконується, що я поруч.

На зворотному шляху заскакуємо у величезний супермаркет в центрі, купуємо продукти й смаколики.

Я довго зависаю у кожного прилавка, звикнувши подумки підсумовувати ціну, щоб вписатись в бюджет. Наприклад, ті ж мандарини. Зараз на них ціни просто божевільні. Хоча ще тиждень тому вони коштували вполовину менше. Оминаю їх десятою дорогою, хоч люблю до безтями. Адже можна почекати кілька днів і купити дешевше. Не обов'язково наминати їх за новорічним столом.

Але Дем'ян якимось чином усе помічає. Безпомильно вгадує, що саме я хочу та кидає у здоровенний возик. Тому коли краєчком ока помічаю іскристу гірлянду зі сніжинками, точнісінько таку, яка "загинула" під черевиком Даміра, стараюсь не те що не зупинятись, навіть не дивитись у її бік. Стає соромно, що на мої дурні забаганки витрачають стільки грошей. Хоча щось смикає у серці, й знову, несміливо та обережно в душі прокидається передчуття свята.

— Любиш вогники? — раптом чується.

Знизую плечима. Він і так стільки зробив для мене. А гірлянда, насправді ж, дурниця. "Хоч би купувати не надумав!" — метається в голові гарячкова думка. Відводжу погляд на стелаж з одноразовим посудом. Його точно не надумає купити.

— Любиш! — не знати чому робить висновок, й кидає до покупок коробку з гірляндою. — А завтра підемо по ялинку.

Вже відкриваю рота, щоб заперечити. Соромно стає і ніяково. Чим за таку доброту розплатитись? Але раптом чую радісний чоловічий голос.

— Дем, оце так зустріч! Теж до свят скуповуєшся?

Озираюсь і бачу незнайомого молодого чоловіка, дуже схожого на Дем'яна. Веселого та усміхненого. А от на його лікті висне цілком відома мені особа. І ревнощі знову колючою хвилею плюхаються в глибині душі. 

— Привіт, — чоловіки тиснуть один одному руки, а потім Дем хазяйським жестом обвиває мою талію і притягує до себе. Незнайомець відразу ж звертає на це увагу й зацікавлено підіймає брови.

— А що це за краса з тобою?

Дем’ян трішки похмурніє. Дивлюсь на його обличчя і зрозуміти не можу, що трапилось. Він соромиться мене чи засмутився, що Анастейша з іншим. Щось починає шкрябати під ребрами, наче кошеня лапкою.

— Знайомтесь, це моя Ніка. Нікуш, це мій брат Лук'ян та Настя.

Я ошелешено кліпаю. Це його "моя" трохи вводить у ступор. Хто його? Але принаймні вже немає сумнівів, що мене соромляться. Навпаки, на душі чомусь тепліє. Я завжди думала, що таке "моя" неприйнятне, люди не можуть комусь належати. Це пережиток минулого, при чому, варто уточнити, що досить травматичного минулого. Але "моя" Дем'яна зовсім не привласнювальне, воно ніби показує, що я йому небайдужа, що ми не чужі, ми разом... І мені важко повірити, що саме ці почуття правдиві, а не нафантазовані.