Розділ 14

Важкі пакети відтягують руки. До нового року залишились лічені дні. І так захотілось зробити собі маленьке свято. Тим паче, що Дамір і Катя наче збираються святкувати десь інде. У одному з нічних клубів заманлива шоу програма на новорічну ніч. Катя підсовувала мені флаєр, пропонувала піти з ними. Але я відмовилась. І не могла не помітити полегшення в очах сусідки.

У мене є кращі плани. Завдяки Кірюші мій фінансовий стан трошки покращився, і я можу собі дозволити смаколики хоча б у святкову ніч. Та, соромно зізнатись, невеличкий подаруночок. Звісно, це дрібниця, звісно, не варто було на таке витрачатись. Тим паче у моєму фінансовому стані. Але я побачила це чудо і просто не змогла пройти повз — невеличка гірлянда з іскристих сніжинок. Вони так заманливо блимали голубенькими вогниками, що я й сама не помітила, як хапнула коробочку й кинула до кошика. Хай хоч така маленька радість буде. Приліплю на стіну й буду вночі милуватись. Або на вікно… 

Почуття провини трохи гризло за марнотратство. Уявляю, що б на це мені сказали батьки. Такі речі у моїй сім'ї вважались витребеньками й дурницями, не вартими навіть копійки. Але я й так постійно на всьому економила. Невже не заслужила таку маленьку втіху?

А вже після Нового року серйозно почну розглядати пропозиції оренди. Квартиру не потягну, проте на підселення цілком нашкребти зможу.

Поведінка Даміра з кожним днем стає нав'язливішою і трохи лячною. Тепер я вже навіть не сумніваюсь у тому, що хлопець трохи схиблений. Неймовірна тяга до мене не пояснюється логічно. І навіть думки жену, що саме він міг на вечірці щось мені підлити. Між іншим, після того випадку і Саня якось дивно мене почав уникати. На парах майже не з'являється, коли бачить, раптово знаходить купу справ, щоб швидко зникнути. А раніше навпаки, не раз зупинявся, щоб перекинутись парою фраз. Навіть на пари кілька раз через нього спізнювалась...

Відчиняю двері, заношу пакет і сумку з ноутом — сьогодні в офісі довелось попрацювати. Там все сяяло гірляндами й вогниками, половина колективу готувалась до корпоративу. Я не йду. Вони скидаються майже по п’ятсот гривень – для мене занадто дорого для одного вечора.

— Нікуша! — Дамір відразу ж з'являється у дверях кімнати.

Стоїть показово розслаблено. Спершись плечем на одвірок.

— Привіт, — бурчу. Кладу пакети на підлогу й нахиляюсь, щоб розшнурувати кросівки. Намагаюсь не дивитися йому в очі, але скоса кидаю погляд на прочинені двері, сподіваючись побачити в глибині кімнати Катю. Але дарма…

— А Катьки немає… — здогадується Дамір. — Її в деканат викликали. Терміново. Щось з квитанціями про оплату за семестр… Довго не повернеться.

Останні слова сказані таким смакуючим тоном, що по шкірі біжить озноб. Випрямляюсь повільно. Задкую. Впираюсь лопатками у двері. Горло стискає спазмом.

— Ми з тобою тут одні… — хрипко закінчує.

Серце падає у п’яти. Гарячково намацую ручку, натискаю, геть забувши, що вже встигла провернути ключ.

Дамір в одну секунду опиняється так близько, що навіть вдихнути не можу. Притискає гарячим тілом до верей, втикається носом у шию. Тілом пробігає хвиля огиди, ледь не нудить від його близькості.

— Ти така спокусливо невинна, — муркоче в ямку між шиєю і ключицею.

Розстібнута куртка тільки допомагає йому. Сповзає з плечей, сковує рухи. Його рука охоплює за талію, притискає ще тісніше. І це нарешті пробуджує супротив.

Впираюсь долонями в груди. Намагаюсь відштовхнути.

— Відстань від мене, — гарчу. — Я Каті розповім!

Тіло Даміра здригається від сміху. Хихотить в мені в шию, викликаючи мурашки по шкірі. Підіймає голову, ловить мій погляд.

— Моя ж ти наївна монашка... Каті вона розкаже, — кривиться. — А кому Катя повірить, ти не думала? Тобі чи мені? 

— Ми з нею уже три роки винаймаємо житло. Вчились разом у школі… — Вперто гну свою лінію. Хоча й розумію, мої аргументи не варті й виїденого яйця. Нема між нами ні довіри, ні тих теплих почуттів, які були з першого по одинадцятий клас. Взагалі, упевнена, якби не квартира, у нас з Катею не було б жодних точок стикування.

— А за мною вона бігала весь минулий рік. Думаєш, я не помічав? — єхидно шепоче. — Але нахрен вона мені здалась, якщо є така свіжа квіточка...

— Я тобі не квіточка, — б'ю кулаком у груди. Та він навіть не помічає.

— Лялечка, — ловить мою руку, цілує долоню.

— Гуляй лісом! — гнівно шиплю.

— Хіба з тобою, — смикає комір куртки, стягує з плечей, так, щоб вона надійно зафіксувала руки. І я розумію, це вже не жарти. Маю вирватися за будь-яку ціну. Куди побіжу не важливо.

Пручаюсь з усіх сил, зачіпаю ногою пакет. Покупки розсипаються по підлозі. І моя омріяна чудова гірлянда потрапляє під черевик Даміра. На мить себе відчуваю тією гірляндою, яку Дамір та безжалісно топче своїми брудними ногами. Схлипую, смикаюсь. Його руки наче огидні павуки повзають по тілу, мнуть светр, намагаючись задерти вгору й дістатись до незахищеної шкіри.

— Годі! Припини! — сама не розумію. Як починають текти сльози.

Кручу зап’ястями, поки куртка не сповзає зовсім. Штовхаю Даміра, де тільки сили беруться. Навіть не очікую від себе такої люті.

Хлопець відступає на кілька кроків, а я мерщій намацую ключа, провертаю двічі й вивалююсь на сходовий майданчик. Тіло відразу охоплює холодом. Розірваний светр, розстібнутий ґудзик на штанах. І губи печуть, як від жару. Але потім, потім приведу себе до ладу, зараз треба бігти.

Ноги самі несуть мене геть. Вискакую з під'їзду в морозну ніч, дихання перехоплює від пекучого вітру. За спиною гупають двері. Це надає прискорення. Невже Дамір кинувся слідом? Перевіряти немає часу. Зриваюсь й біжу в сторону підземного переходу. У голові жодної думки —  де буду ховатись, як проведу ніч. Головне не спинятись.

Лід під ногами припорошений снігом наче навмисно потрапляє під підошву, змушує ковзати, ледь не падати. Розшнуровані кросівки бовтаються на ногах, погрожуючи ось-ось злетіти. Звертаю до дороги, ступаю на першу сходину підземного переходу. А на зустріч мені з темряви крокує хтось розпатланий і страшний. Махає побитою пляшкою в одній руці, другою манить, згинаючи вказівного пальця.