Розділ 12

Дем'ян

Що я тут роблю? Під універом. У машині. Наче сопливий шмаркач переслідую. Чи ще гірше, божевільний сталкер. Звісно, в перший день було бажання знайти малу Снігурку і по дупці надавати за відмову від замовлення. Але потім спинився. Кінець кінцем, маю досить інтелекту, щоб зрозуміти — коли дівчина каже «ні», це означає «ні», а не якісь «можливо», чи, тим паче «так». Хоча, відчував, що насправді їй подобаюсь, насправді цікавлю. Але чому так різко її настрій змінився, зрозуміти не міг. Зрештою вирішив, дати їй охолонути, відпочити, і можливо ще раз спробувати згодом. Відштовхне — відступлюсь, хоча зачепила мене Ніка сильно. Прямо за душу взяла своїми тендітними пальчиками. А як знову побачу в її очах ту пристрасть, яка палала тоді, коли між нами ледь не трапився поцілунок — начувайся мала. Такий скарб не випущу, і таки дізнаюсь, чому палке бажання замінилось на холодність і навіть огиду.

Все одно на душі тепліє, коли бачу знайому фігурку, що йде в компанії ще однієї дівчини. Маленьке Зайченя у своїй дурнуватій шапці з помпоном, наче підліток поряд з довгоногою білявкою у стильній шубці. Раптом вони зупиняються. Білявка щось захоплено говорить, збуджено розмахує руками, а через хвилину вже біжить назад, до корпусу універу. Вправно так біжить на своїх шпильках, завзято. Моє Зайченя залишається тупцяти на тротуарі, відходить до паркану й нерухомо застигає, втупившись у телефон.

Взагалі я й справді опинився тут випадково, вірніше у цьому кінці міста. Але час і район так вдало зійшлися, що я не міг собі відмовити під'їхати до університету та спробувати знайти серед натовпу шумних студентів знайомий помпон на шапці. Бажання хоч здалеку помилуватись на Ніку опанувало свідомістю наче нав'язлива ідея.

Але мене несподівано відривають від такого приємного заняття. Телефон настирно дзижчить повідомленням.

— Ти де? — приходить на месенджер.

Дратуюсь. Але відповісти мушу.

— Біля супермаркету, — швидко пишу.

— Чого так далеко від’їхав?

Ще більше дратуюсь, що треба пояснювати. Але ж не правду писати.

— Води заїхав купити.

Відповівши Лук'яну, підвожу погляд і застигаю від побаченого. Просто не вірю своїм очам. В грудях підіймається злість, буквально ненависть.

Моє невинне Зайченя пристрасно цілується з якимось молодиком. А ще хвилину назад його не було.

Стримуюсь з усіх сил, щоб не підійти й не вдягти того нахабу за комір. Така лють бере і заздрість. Мені не довелось скуштувати на смак ці вуста. А він так грубо їх заминає своїм натиском, зовсім не турбується про дівчинку. Видно, що важливе лише власне задоволення.

— Гей! — раптом гукають. Нахабно стукають у вікно, — На що вирячився?

Відчиняю двері, ігнорую запитання. А коли знов дивлюсь на Ніку, біля неї хлопця вже немає.

— А де вода? Пити хочу! — шарить поглядом по салону Лук’ян.

— Вода? – повторюю, не розумію спершу про що він.

— Ну так, вода... Ти ж за нею до фори поїхав?

"Дідько з твоєю водою!", — подумки лаюсь. 

— Ще не купив.

— А-а-а… тоді давай я куплю. Сушить...

— Я з тобою! — сидіти й далі в авто немає ніяких сил.

Лиш краєм ока помічаю, що до Ніки знову підходить блондинка й вони, на щастя, лише вдвох бредуть до зупинки. А я з Лук'яном до магазину. Окрім води вирішуємо ще деяких продуктів прихопити. Лук’ян якогось біса й гірлянд блискучих набирає, вогників, штучного снігу. А коли вже стоїмо на касі несподівано хтось підходить з-за спини й рвучко цілує у щоку. Обдає запахом дорогих парфумів, і пляма від помади на щоці здається маслянистою печаткою.

— Оце так люди! Дем’яне!

— Привіт, Анастейша! 

От кого-кого, а її зараз бачити немає ні найменшого бажання.

— Мали зустрітись… А ти мене продинамив… — докір сказаний жартівливим тоном. Але у кожному жарті, лиш частка жарту...

— Роботи багато... — розводжу руками.

Останніми днями дійсно працював по дванадцять годин. Наближення Нового року вимагало завершити проєкт якомога швидше.

— Розумію… — закусує щедро нафарбовану червоною помадою губу.

Брат непомітно штовхає ліктем убік, і я згадую про ввічливість.

— Знайомся. Це мій брат Лук’ян. А це моя колишня одногрупниця й окраса факультету міжнародних відносин Анастасія.

Темні очі Насті проходяться по брату. Оцінюючи, чіпко. Наче товар на касі вибирає. Ні, такі жінки точно мені не вподоби. Чомусь згадується наївний, щирий погляд Ніки. Ясний, наче кришталева гірська вода, відкритий. Від якого тепліє в душі. Який змушує почуватись лицарем у блискучих обладунках, а не апетитною жирною рибою на гачку вмілого рибалки.

— Дуже приємно, — протягує тендітну руку. На пальчиках виблискує кілька скромних каблучок. Але камінчики в них, от клянусь, не цирконій... не цирконій...

— А мені як! — відразу включається в гру Лук’ян.

Хитро примружується і несподівано галантно цілує долоню Анастейші. Отже, став у стійку і ввімкну режим "казанови".

Настя сприймає увагу Люка прихильно, але дивиться чомусь на мене.

— Я тут подумала, так давно в кіно не була. Безліч новорічних комедій крутять. Неймовірно хочеться сходити.

Мені не хочеться ні краплі. Але раптом згадую Ніку.. У неї своє життя. У мене своє. Треба йти далі. Й змиритись з тим, що мене продинамило якесь зухвале дівчисько, обравши ровесника. Тільки от змиритись чомусь не виходить, скільки себе не переконую. По-перше, програти якомусь жовторотику дівчину принизливо. А по-друге, чи скоріше навпаки, саме це по-перше — просто не можу бачити Ніку ні з ким іншим. Та й принижувати Настю, обравши, як запасний варіант, негарно.

Дивлюсь на брата. В того ледь слина не крапає. Так, Анастейша ефектна. Не дивно, що Люк на неї запав. Щоправда, він молодший за мене роки на два, але в нашому віці це навіть різницею не вважається. Та й Настя виглядає, наче їй злегка за двадцять. Хіба що погляд занадто досвідчений, гострий і чіпкий. Такий у молоденьких дівчат не буває.