Розділ 9

Дем’ян

Зранку Ніка все така ж похмура. І гадки не маю, що трапилось напередодні. Все було настільки добре, що я вже святкував у своїй голові перемогу. А варто було на хвилину відійти, і вона замкнулась. Налякав? Але наче не була вона налякана. Швидше роздратована.

Сніданок проходить в напруженні. Випустити голодне зайченя з дому не можу. Сама ж казала — на пари потрібно. А отже поїсти не встигне. Хоча, я навіть не впевнений, що у неї є там що їсти. Хіба сам не був студентом.

Дивлюсь обережно. Після привітання та звичних, стандартних фраз про погоду-природу, самопочуття і "як спалось", розмова стихає. Похмуро длубається в омлеті, зітхає і хмурить тонкі брівки, наче розв'язує проблеми всесвітнього масштабу. Я звісно не шеф-кухар, зазвичай їжу замовляю. Але ж не настільки гидко готую, щоб з таким кровожерливим завзяттям роздирати той млинець.

— Я завезу тебе додому — візьмеш підручники, і підкину до універу.

Брат пригнав машину чітко о п'ятій ранку. Навіть знати не хочу, де його мотало до псячих голосів.

— Не варто. Я й на метро можу, — вперто задирає кирпатого носика. Обхоплює долоньками чашку, тримається за неї, наче шукає у холодній кераміці крихту підтримки.

— Варто, Ніка, — намагаюсь піймати погляд.

Відводить очі. Гірко зітхає, наче я їй запропонував пів руки відрізати.

В такому ж мовчанні відвожу її до знайомого будинку, чекаю поки збереться. Вона звісно ще кілька разів по дорозі намагається відмовитись, але навіть не зважаю на її заперечення. На вулиці холодно, мете, а вона по маршрутках буде стрибати з хворою ногою. Дострибалась уже на днях. Неприємності липнуть до Снігурки як мухи до клейкої стрічки. Відпущу, а вона знову вляпається кудись.

Власне цими словами я себе й переконую, чому не можу відпустити просто так. Он вчорашній вечір показав, що навіть на дивані серед подушок, ця дівчина знайде пригоди на дупцю.

Цікаво, як там насправді її нога. Без отого, «нормально», яким відбрехалась за сніданком. Видно, все ж загоїлась. Не кульгає, не кривиться. Але добре було б перевірити на власні очі. Та впевнений, Ніка не дозволить. Особливо після вчорашніх медичних процедур.

Через хвилин двадцять металеві двері під'їзду легенько прочиняються. В просвіт спочатку визирає здоровенний помпон на шапці, а далі допитливий ніс Ніки. Я трохи відігнав машину, щоб не заважати проїзду. Але мій кросовер помітний навіть на іншій стороні двору. Проте Ніка нишком вислизає і підтюпцем біжить зовсім в іншому напрямку. Невже не помітила?

Сигналю. Підстрибує від страху, обертається. На мить наші погляди зустрічаються. Проте замість того, щоб підійти до машини й чемненько сісти всередину, вона зривається на біг, наче гнаний мисливцями заєць. Дурненька!

Ще хвилину думаю, що робити. Розум підказує, хай біжить, навіжена. Але щось заважає ось так це залишити. Злюсь. Ляскаю дверцятами автомобіля і пускаюсь за нею. Мені й смішно, і бісить. Так за дівчатами я ще не бігав. Взагалі не пам’ятаю, щоб бігав. Навіть коли був ботаном. Тоді інші інтереси панували в моїй голові.

Наздоганяю уже біля переходу. Хапаю за талію, притискаю до себе. Пищить. Не голосно, але достатньо обурено. Злюка! Добре що хоч не опирається.

— Снігурко, тобі що сонце в голову вдарило? Весь мозок розплавило? 

Мовчить. Кусає пухкенькі губи.

— Ти чого надумала тікати? — навіть злегка струшую. Хоча хочеться сильніше. Сходи слизькі, ошпарена нога, а вона скаче як... коза. Так би нашльопав по спокусливих сідницях.

— Не хотіла відволікати, — приречено зізнається. Очі бігають по сторонах. Е ні, дорогенька, ніхто тобі вже тут не допоможе. За стільки років я переконався, що навколишнім байдуже на всіх, окрім себе. Навіть посеред цієї самісінької вулиці можу звалити тебе на плече, наче середньовічний варвар, і поволокти куди заманеться. Ніхто навіть слова не скаже.

На мить так і хочеться зробити. Всередині щось задоволено вурчить, схвалюючи дикі методи первісних людей. Ледь заспокоюю.

— Відволікати вона не хотіла… — бурчу вже спокійніше. — То це я зараз, по-твоєму, замість того, щоб висаджувати тебе біля корпуса і спокійнісінько їхати на роботу ні краплі не відволікаюсь, так?

Кліпає величезними віями. На них знову сніжинки.

— То відпусти... — видає геніальне рішення. Моя наївна простота.

— Раз сказав, що довезу, значить довезу, — відкарбовую, щоб навіть сумнівів не залишилось.

— Гаразд, — раптом обм’якає. — Можеш ставити на землю. Більше не втечу.

А ставити мені й не хочеться. Так приємно притискати до себе її тендітне тіло. Відчувати близько кожен подих, легкий рух.

З жалем розтискаю руки. Але відразу ж переплітаю її пальці зі своїми, веду до авто.

— Щоб знову не втекла, — пояснюю.

— Я ж пообіцяла... — гнівно сопить носиком.

— Толку з твоїх обіцянок…

Супиться. Навіть у салоні продовжує супитись. Сидить поряд, притискає до грудей рюкзак. Наїжачилась. Наче я з’їсти її збираюсь. Хоча... був би не проти. Така мила невинність.

Випускаю біля універу, отримую у відповідь сором'язливе "дякую". І якогось дідька не їду відразу, а сиджу й дивлюсь, як біжить до вхідних дверей. По дорозі її перехоплює зграйка дівчат. Зупиняється, щось відповідає. Погляди раз по раз стріляють в мою сторону. Певно розпитують, хто я. Цікаво, що Ніка їм говорить. В мою сторону підкреслено не дивиться, злюка. Й вони вже всі разом йдуть до дверей.

Цілий день не можу зосередитись. Прокручую в голові вчорашній вечір, сьогоднішній ранок. Злюсь на себе. Ніка так глибоко влізла в думки, що більше нічого там не лишилось. Корявий код миготить німим докором. Трясця його матері. Хто на мою голову підкинув ту Снігурку? Ще й від Насті купа повідомлень. Нащо я погодився обмінятись телефонами? Тепер же не відстане. Запропонувала у "Снігурці" зустрітись. Кави випити. Домовлялись ще тоді... До Ніки. Тепер домовленість не виглядає такою заманливою.