Розділ 7

Дем’ян

Добре мати впливових і дуже розумних друзів, які з всесвітньою павутиною на "ти". Просто неймовірно добре. Через кілька годин у мене на пошті вже докладне досьє на мою маленьку Снігуроньку. Прізвище, рік народження, адреса... Мала дійсно не місцева, але з області. Винаймає квартиру з такою собі Катериною Сидоровою. Учиться на ландшафтного дизайнера. Працює на правах стажиста на маленьку напівдохлу фірмочку «Рога й копита».

Гмикаю. Схоже, Ніка, мені позаріз потрібен ландшафтний дизайнер.

З екрана на мене дивиться скрін студентського. Дійсно вона. Ці великі очі, неслухняне темне волосся. Ніка Лісовська. А от в соцмережах не зареєстрована. Принаймні під дійсним ім'ям. Шкода, я не проти був би на якісніше фото глянути.

І ось тепер це перелякане дівча нерішуче топчеться на моєму порозі. З черевичків на килимок опадає сніг. Маленький носик, наче ґудзик, червоніє від морозу. Розглядає здивовано кімнату. Повільно розуміючи, куди потрапила. І я можу кілька хвилин безпалевно помилуватись нею. Ну до чого ж солодка дівчинка! Вовчі інстинкти набирають обертів.

— Кави? — запитую якраз в той момент, коли Снігурка починає задкувати.

Здригається. Сніжок з шапки осипається на плечі та розпущене волосся. Червоні щічки стають ще червонішими.

— Кави? — перепитує здивовано. — Ні, — струшує голівкою. — Я, мабуть, краще піду. Здається, адресу переплутала.

"Ой, моя солодка, не переплутала..." — подумки тішусь. Але на обличчі сама серйозність.

— Ландшафтний дизайнер? — запитую якомога прохолодніше. Щоб навіть натяку не було на ті емоції, які зараз вирують усередині.

— Так... — повільно киває. Кліпає довжелезними віями, на яких тануть дрібні сніжинки.

— Отже, не переплутала. То будеш каву? Капучино? Какао? Маю, навіть, для наймолодших гарячий шоколад і маршмелоу.

— Навіщо? — щиро дивується.

Дійсно потішна.

— Інколи хочеться. Особливо взимку.

— Я не про шоколад. Я тут навіщо? — гнівно сопе рожевим носиком.

Ох, Снігурко, якби ж я сам знав… Зітхаю… Насправді й гадки не маю, що на мене найшло. Чому так вперто шукав це зайченя. Чому наполягав саме на терміновому спеціалісті на ім'я Ніка Лісовська. Єдине, що можу сказати у своє виправдання — тому що дуже, просто неймовірно захотів. Просто захотів. Давно так нічого не хотів. Певно, з дитинства.  Але, зрозуміло, що відповідаю геть інше.

— Для дизайну звісно. Нещодавно придбав будинок. Ремонт зробив. А от двором не встиг зайнятись.

— Взимку, — недовірливо примружується. Моя ж ти розумниця.

— Люблю «дивитись у завтрашній день»... — цитую автора відомого афоризму.

Ніка мимоволі посміхається. Це добре, отже, я на правильному шляху.

— Навесні гаряча пора, знайти спеціаліста важко, — говорю далі. Тараторю аби що. Головне, щоб Ніка й далі слухала і потроху заспокоювалась. — А зараз є час обрати, розробити проєкт та бути впевненим, що до літа все буде зроблено.

Мої доводи шиті білими нитками. Але Снігурка ніби вірить, розслабляється потроху. Проходжу на кухню, до кавоварки.

— То що питимеш? — навіть не обертаюсь до неї, вдаю що зайнятий кавомашиною. Інакше моя задоволена моська усе зіпсує.

— Какао, якщо можна, — чується трохи сором’язливе.

Натискаю на кнопки. Ледь стримую тріумфування. Схоже «нова технологія» потроху піддається.

Заварюю собі міцну каву, їй какао. Ставлю чашку на стіл. Вона досі на порозі. У пуховику. На цей раз не куцому. Навпаки хламида закриває її від кінчика почервонілого носа до колін.

— Роздягайся, — наказую. Можливо трохи різкіше ніж варто.

Дівчина сіпається і знову червоніє. Ну що за чудо! 

— Куртку знімай, Ніко. Тут тепло!

Червоніє ще дужче. Стягує з волосся шапку, шурхотить металевою блискавкою. Повільно, наче готова в будь-яку мить дати драла, стягує курточку з плечей та засовує в рукав шапку.

— У шафі є плічка… — намагаюсь вдати, що не дивлюсь. Але краєм ока спостерігаю за кожним рухом.

Вішає. Зачиняє дверцята. Смикає головою, відкидаючи довге волосся за спину — кінчики намокли від снігу, завились на кінцях. Рвучко повертається. Ух, яке войовниче зайча!

На обличчі рішучість, підборіддя гордовито задерте. Схоже Снігурка щось там собі вже надумала у своїй чарівній голівці й прийшла до цікавого висновку.

Підсуваю до неї чашку, чекаю, поки сяде на високий табурет.

— З чого почнемо?

Притуляє почервонілі долоньки до стінок великої яскраво-червоної чашки. На чашці новорічний олень. Вигляд у нього трохи пришелепкуватий. Та, мабуть, у мене зараз не кращий. Бо я не знаю, що робити далі й на біса мені ті бур'яни та клумби у дворі. Я взагалі планував все травою засіяти, як на футбольному полі. Краса та чистота...

— Давайте, ви мені розповісте, як самі бачите ділянку, що бажаєте посадити. Які рослини... Дерева, кущі. Декоративні, плодові... Наших широт чи, можливо, екзотичні...

Розгублено дивлюсь на побратима по розуму. Пришелепкуватий олень шкіриться, але давати підказки відмовляється.

— Є побажання? — Снігурка кліпає наївними очима.

"Є, й до біса багато!" — хочеться сказати. Але олень не схвалює, Ніка навряд чи розраховує саме ці побажання почути. Тому просто хитаю головою.

— На ноуті у мене кілька зразків подібних дворів, з якими я працювала… — тараторить собі й далі, діловито тягнеться до рюкзака.

— Ми ж наче на ти... — доходить до мене, як до жирафа. Але й на тому спасибі.

Дивиться з-під лоба.

— Гадаю... — нерішуче покусує біленькими зубками нижню губу. — Гадаю, поки працюємо разом, а ви мій замовник, краще все ж тримати дистанцію.

— Он як?

Киває. Посміхаюсь. Ой, наївне зайченя...

— Все як забажаєте, пані Ніко.

Доводиться прийняти правила гри. Вона ще щось говорить, тицяє тонким пальчиком у ноутбук, а я лише на її губи й можу дивитись. Зачепила мене ця мала конкретно. А може вся річ у тій циганці, що мені наплела якусь дурню. І хто її замовив, скажіть-но!  Ще й Влад, зараза, підлив масла у вогонь, накаркавши про долю.