Розділ 6

Ніка

Забігаю у квартиру, наче вовки за мною женуться. Навшпиньках підходжу до вікна. Біла тойота уже покинула двір, але мені все одно здається, наче він спостерігає за мною. І погляд цей, пекучий, між лопаток випалює клеймо.

Це ж треба було вкотре так помилитись в людині. Не очікувала від нього. Кави захотілось? Авжеж... Каву ми у нього пили, смачну, не за двадцять гривень з супермаркету навпроти. Я може і наївна, як валянок, але не дурна. Він і правда думав, що за порятунок я буду собою віддячувати? Певно з тих, хто вважає, що міні носять тільки щоб зваблювати. Сексист звичайний, підвид комп'ютерний!

Одне турбує, він знає мою адресу. Хоча … у тридцять третьому будинку п’ять під'їздів – шукати не перешукати. Та й навряд чи буде. Дівчат, згодних «пригощати кавою» таких багатеньких красенів, хоч сідницями жуй. Моя маленька скромна персона лише мимобіжний момент.

Потроху заспокоююсь. Логічні розмірковування роблять своє діло. Механічно ставлю чайник на плиту. Каті, звісно, немає — це я так сказала, для безпеки, щоб не думав, що я сама у квартирі. Вечірка на кілька днів планувалась. Зате є час зібратись з думками й вирішити, що робити далі. Як жити з нею, після такої підстави?

Поки заварюється у великому кухлі улюблений зелений чай з жасмином, перевдягаюсь у піжамні штани й м'який реглан. Жбурляю одяг Дем'яна якомога далі в глиб шафи. Не хочу, щоб хоча б щось нагадувало про нього. Задумливо роздивляюсь в’язані шкарпетки на ногах. Справжнісінький раритет. Невже Дем'ян спицями бавиться? Була б сміхота. Все ж їх залишаю. Якщо подумати, вони найтепліші з того, що є у квартирі. А від підлоги дійсно тягне.

Поки п’ю чай, гортаю телефон. Два повідомлення від Каті. Перше – гнівне: куди я подалась і як посміла її кинути? А друге, голосове, уже м’якше. І сповнене легкого неспокою. Мовляв, щоб повідомила, коли буду вдома. Вона переживає. Дамір з Санею про мужика якогось розповіли, що мене на трасі підібрав... Тривожно, бачите, їй... Загалом, хвилюється.

Пирхаю. А як же. Сама мене підставила. Ледь не підклала під одного з двох своїх приятелів. А тепер хвилюється.

І взагалі, цікаво, чому я нічого не пам’ятаю. Цьому може бути лише одне пояснення — мені щось підмішали у склянку. Й від цього ще гидкіше. Тому що напої розливала Катя, добре пам’ятаю, як вона усім вихвалялась, що у неї «легка рука».

Звісно, можна й припустити, що мені потім щось туди бовтнули. За склянкою я не слідкувала, адже по Катіним словам, зібрались «дуже хороші» люди, які й не подумають скривдити.

Залишаю повідомлення без відповіді. І роздумую, куди тепер податися. В гуртожитку всі уже місця забиті, та й не дадуть мені його. По кілометражу не прохожу як та, хто потребує житла. До батьків теж вертатись не хочу. І жити з ними. А на мою невеличку стипендію і зарплату зняти щось пристойне нереально. Добре, що Катя повернеться не раніше понеділка. Зараз виясняти з нею відносини не маю жодних моральних сил. Не люблю робити усе отак з опалу. Завжди має бути план відступу, подушка на чорний день, соломка, яку варто стелити. От і займусь готуванням соломки. Мені кілька шабашок якраз підкинули, у моїй ситуації додаткові гроші не завадять. Я спочатку не хотіла їх брати. Свята як-не-як. А тепер схоже вибору уже немає.

Вмикаю свій старенький ноутбук, з острахом прислухаючись, як натужно гудить кулер. Заходжу в робочий чат. І, скріпивши серце, пишу відповідь. Кірюша, наш менеджер, здуріє від щастя. Хто ще такий пришелепкуватий, щоб всі святкові дні провести не з рідними, а за проєктами. 

Катя не повертається ні в понеділок, ні на наступний день. Не витримую. Пишу повідомлення. І отримую у відповідь сухе: «На відпочинку в Буковелі. З Даміром. Приїду на сесію.»

Знизую плечима. Хай щастить. Навіть не приховую, як рада цьому. Якщо Дамір з Катею, для мене небезпека минула. От навіть пояснити не можу, чому він так мене лякає. А провести Різдво та Новий Рік не так вже й сумно одній. Додому не поїду, залишусь у квартирі. Приберу. Смаколики приготую. На миску олів’є та мандаринки у мене точно вистачить грошей.

Затуляю вуха навушниками й уже з більшим ентузіазмом берусь за роботу. А може й не доведеться собі шукати нове житло. Раптом якось само розрулиться…

Але через кілька хвилин композиція переривається вхідним дзвінком. Тисну на кнопку, приймаючи виклик. Напевно Катя, знайшла хвилинку в подробицях усе розповісти. Проте неочікувано замість сусідки чую голос Кірюші.

— Ти ще хочеш попрацювати? — діловито запитує. Навіть привітатись забуває.

У трубці щось шарудить, клацає і сьорбає. Вічно він робить кілька справ одночасно. Прямо восьминіг якийсь... чи швидше восьмирук.

— Ще питаєш!

Відкидаюсь на спинку стільця. Старе дерево жалібно крякає, і я схаменувшись, випрямляюсь.

— Тут один гусь із мажорчиків замовив собі ландшафтного дизайнера... Каже, терміново.

— Взимку? — мої брови повзуть догори.

Зима у нас мертвий час. Хіба що дочищаємо проєкти й плануємо роботу на весну, шукаємо клієнтів... А тут терміново...

— Дизайн хоче, щоб зробили. І обов’язково під його наглядом. А вільний він прямо зараз, тому «винь да полож» йому спеціаліста. Й на весні вже приступили, як тільки змога буде.

— Чому я?

— Не знаю, — Кірюша від сьорбання перейшов до цямкання.

В животі забурчало. Сьогодні у мене на сніданок, обід і вечерю макарони. Добре, що хоч помідорки мариновані мама передала. І щоб я робила без домашніх закруток?!

— Савелін сказав тобі передати. Не пояснював.

Насуплююсь. Я наймолодший спеціаліст. Навіть не спеціаліст. А так на побігеньках. Інколи мені довіряють попрацювати над чужими проєктами, довести до пуття якісь дрібниці, але не більше. А тут самостійний. Мій. Серце починає шалено калатати.

— Савелін сказав, якщо справишся — прийме у штат. Звісно, після отримання диплому. І практику зарахує.

— Так прямо і сказав? — не віриться.