Розділ 5

Дем’ян

«Горобчик, малий наїжачений горобчик!», ― приходить в голову, поки Ніка, закутавшись у свій куций пуховик біжить до машини. Маленькі ступні дрібно перебирають по запорошеній снігом плитці.

Відчиняю з середини дівері. Плюхається поряд, нерішуче тягне задубілі пальчики до пічки.

Мовчки вмикаю дужче.

― То яка ж у тебе адреса, Снігурка? Вчора ти так і не змогла розбірливо пояснити, — вдивляюсь в почервоніле від морозу обличчя. І не можу стриматись від шпильки. — Врахуй, до Лапландії таксі не їде.

Червоніє ще більше. Гнівно супить брівки.

― Макарівська, тридцять три, ― буркає і відводить погляд.

А дражнити її несподівано цікаво. І так збудливо. Бадьорить краще кави.

Заводжу мотор і виїжджаю з двору. Якихось п’ятнадцять хвилин, і ми вже проїжджаємо вказівний знак із назвою міста. Тут рух жвавіший. Біс його знає, де та Макарівська! Навігатор щось белькоче невиразне, доводиться слухати мутні вказівки. Снігурка мовчить, щоки червоніюсь з-за пухнастого коміра.

― Тебе хтось вдома чекає? ― несподівано цікавлюсь.

Сковтує, переводить на мене злякай погляд. Чого ти мала? Я ж не кусаюсь. Хотів би, ще вчора… покусав…

Повільно киває.

В грудях раптово підіймається щось пекуче, темне. І хоч вмовляю себе, що то просто злість на бовдура, який це зайча відпустив саме, а насправді ж знаю, річ зовсім в іншому. Я, несподівано, взагалі серджусь, що той бовдур існує поряд зі Снігуркою.

― То хто на тебе чекає мала?

― Катя…

― Катя? ― в грудях розливається тепло. Не можу стримати задоволеної посмішки.

― Подруга. Ми квартиру разом винаймаємо.

― Та Катя теж була на вечірці?

Знов мовчки киває. Блідне. Навряд чи на тій вечірці сталось щось хороше, раз Снігурка сама йшла дорогою напівгола. Хороша подруга не відпустила б. Тим паче у такому дивному стані.

― Чуєш, мала... Я звісно тобі ніхто. Всього лиш врятував від морозу та двох бовдурів… але ти б більше не водилась з тією компанією…

― Та я сама вже розумію… — опускає погляд, ніяково накручує на палець шворку від капюшона. — Це взагалі не моя компанія, якщо чесно…

― Каті?

Мовчить. Але і так все зрозуміло.

― І з Катею, мабуть, не варто…

― Сама я оренду не потягну… та й… ― кусає губи. Біленькі зубки впиваються в вишневу м’якість.

― Що, та й? ― голос несподівано хрипне.  

Що ж з цією Снігуркою не так? Чи я дівчат не бачив? Був момент, як тільки заробляти почав ― вішались пачками Не відмовляв. Вчорашній очкарик у в’язаному бабусиному светрі раптово став цікавий протилежній статі. Светр кудись зник, окуляри змінились на лінзи, зачіска, борода…

Кілька років  думав, що здурію від щастя. В школі й універі статева лихоманка обійшла мене стороною. І я відривався як міг. Потім набридло. Зрозумів — приваблює образ, обгортка з начинкою у доларовому еквіваленті. Жодна з цих дівчат раніше не звернула б на мене увагу. І я почав ставитись до них відповідно, не більш серйозно, ніж вони до мене. Може тому й сім’ї досі нема. А з ким?

Чомусь у голову приходить думка, що Ніка не така. Її поведінка разюче відрізняється від тієї, на яку вказують усі обставини. Дивлюсь уважно на зосереджене личко. Що буде, якщо напрошусь у гості? Інша б не відмовила, віддячила як слід. А ця? О, сумнівів немає, відмовить.

Але я відчуваю давно забутий, дикий азарт. Це як таска, яку потрібно зробити. Написати код. Виловити баги. Мучишся кілька днів над фічою, і не можеш її добити. Але коли врешті деплоїш і закриваєш задачу, відчуває неймовірний, ні з чим незрівнянний кайф. Таке, мабуть, відчувають альпіністи, коли підкорюють вершину. У кожного вона своя, ця вершина. У мене, здається, з вчорашнього дня Ніка.

Навігатор пищить, що треба повернути наліво. Слухняно вивертаю кермо і в’їжджаю в арку. Зупиняюсь.

― На каву марно напрошуватись? — повертаюсь до зосередженої дівчини.

Сіпається. Відсувається якомога далі, майже спиною торкається дверцят. Дивиться переляканим зайчам.

— Бачу, що марно, — гмикаю. — Телефон хоч даси?

Хитає головою. І поки встигаю опам’ятатись, вистрибує з машини. Рожева курточка мелькає між будинками й зникає за рогом. На килимку лише калюжка від талого снігу. Дійсно Снігурка. Розтанула, зникла без сліду.

Але я все одно її знайду. Це як написати приложуху на новій технології. І гадки не маєш, що робити, а кодиш, бо до біса цікаво.