Розділ 3

Дем’ян

Троє нетверезих підлітків товчуться біля старенької білої дев’ятки. Бачу їх лише краєм ока. Й то, тому що повільно рухаюсь. Морозець вдарив міцний. І хоч дорога майже безлюдна, але обережність не завадить.

Сцена біля машини звичайна, за таку й погляд не зачепиться. Але все ж зачіпається. Щось шкрябає всередині. Якась невідповідність. Якась неправильність. Інтуїція веде по хребту тонким гострим кігтем.

Я вже майже минаю їх, коли щось примушує вдарити по гальмах та здати назад.

Студенти кубляться, як ті пінгвіни на льоду. Щось вирішують між собою. Один з них майже падає, і я розумію, що то дівчина. Похитуючись, шурує вздовж траси. Несповна розуму! Чи перебрала. Двоє інших швидко наздоганяють. Ніби твердіше тримаються, майже тверезі. Отже, доведуть бідолаху додому. Нема чого тривожитись. Проте тривожусь. Кіготь шкрябає все дужче й дужче. Виходжу з машини. Ковтаю сухе, морозне повітря.

― Допомога потрібна?

Студенти похмуро міряють мене поглядами. Їх видно як на долоні ― фари. А я для них, напевно, темна постать. Відступаю вбік, хай роздивлятися.

― Ні... дякую. Моя дівчина трохи перебрала... ми посварились — гмикає ніяково. Старається втримати безвільне тіло у вертикальному положені. — Ледь знайшли дурепу тут на дорозі. Надумала сама йти у місто.

Мимоволі кривлюсь. От кого-кого, а дівчат, що не вміють пити не люблю. Тим паче таких молоденьких. Давно в ляльки гралась, мала дурепа! По дупі б, й під домашній арешт.

Дівчина глухо мимрить, бурмоче незв'язно.

― Зовсім ніяка. Бачите! ― зітхає.

Гидливо киваю. Хай самі розбираються.

Але раптом щось смикає всередині. Прямо під ребрами. Несподівано ловлю погляд малої п'янюжки. Мутний, осоловілий і разом з тим на диво осмислений. А ще жалібний, переляканий і приречений.

― Допоможи! ― читаю по губах.

Кров хвилею б'є у скроні, стукотить важким молотом. Напруження, що стальною хваткою тримало нутрощі, відпускає. Наче дає дозвіл — твори, що хочеш. Маєш право. Різким рухом подаюсь вперед. Підхоплюю за талію, тягну на себе. Хлопець й зрозуміти нічого не встигає. Від несподіванки випускає здобич.

— Чому вона просить про допомогу? — питаю.

Знизують плечима. Розгублені. Зиркають одне на одного. Так не поводяться ті, хто впевнений у своїх діях.

— П'яна кажете? — дівчина кулем висить на руці. Принюхуюсь. Запаху алкоголю не чутно. — Що пила? Як тут опинилась?

— Ми на дачі були... — починає один...

— Розважались? — перехоплюю зручніше. Відключилась геть.

Кивають.

— Забороненим бавились? Їй в лікарню треба.

— Та ми... того... ми й збирались, — починає другий.

Збирались вони... Тільки не в лікарню, бовдури.

— Марш звідси, поки поліцію не викликав. У вас в кишенях нічого цікавого немає?

Знов переглядаються. Один крокує до мене, стискає кулаки, інший перехоплює.

— Ходімо, Дам!

— А як же...

— Ходімо.

— Я відвезу її в лікарню... якщо вас це турбує... — говорю наостанок.

Молодики уже з машини зиркають недобре. Лише тоді підхоплюю дівчину на руки й несу до кросовера. Акуратно опускаю на сидіння, пристібаю паском. Певно він єдине, що тримає це нещасне створіння вертикально.

Сідаю сам.

― Гей, чуєш мене? ― легенько трясу. ― Куди везти? 

Сіпається злякано. Очі темні, на пів обличчя. Блищать від сліз.

― Все гаразд. Не ображу, ― заспокоюю. — В лікарню відвезу...

Ну зовсім молоденька. Років вісімнадцять, може дев’ятнадцять. Не школярка, точно. Студентка, курс третій, навряд чи старша. Темне хвилясте волосся, бліді щічки, губи червоні, покусані від напруги. На нижній блищить краплинка крові, переливається темним рубіном. Пальці чешуться витерти її, але боюсь злякати. Вона і так дрижить як мале зайченя.

― Не треба лікарню! ― зойкає перелякано. Смикає пасок безпеки, наче в цю ж мить збирається зірватись і побігти. Не усвідомлює, схоже, нічого. — Якщо дізнаються вдома — уб'ють.

Таки чимось бавилась. Алкоголю не чути, переконуюсь остаточно. У тісному салоні запах спирту був би нестерпний. Але ж явно не в собі. Стає сумно. Дівчинка гарненька, наче лялька. Навіщо псує собі життя?

― Ти.. вживала щось заборонене?

Таки треба в лікарню. Хай шлунок промиють, чи ще щось зроблять. Дівчисько дивне, тупеньке, але красуня. Що з нею робити?

Здивування, чисте, не замутнене, щире, з’являється на блідому обличчі. Зіграти настільки правдоподібно, ще й у такому стані просто нереально.

― Ні… Ні! — швидко хитає головою. Темні, вологі від снігу пасма хльоскають по щоках. Тремтить. Боїться.

Дійсно зайча, навколо вовки. І я вовк. Можливо трохи кращий за інших, але вовк. Куди дивляться її рідні? Я б таке беззахисне створіння навіть з дому не випустив. Знайшов би їй зайняття, щоб усілякі дурощі в голову не лізли.

― То куди тебе? — зітхаю. Може сонна просто. Сесія на носі.

― Додому...

― А де дім?

Вона супиться. Осоловіло кліпає очима.

― Вулиця… Мака… рів… Макар... ― ледь чутно.

― Що? Яка вулиця? Макаренка? Макарівська? ― нахиляюсь ближче. Майже впритул до пухкеньких рожевих вуст. Гаряче дихання обпалює шкіру. За вухом біжать мурашки. Тіло реагує миттєво. Навіть трохи дивно. На Настю йму було пофіг. А це дівчисько невідомо чим зачепило.

― Макар… ― шепоче… позіхає. Й зупиняється на пів фразі.

Я ще яку хвилину чекаю. Й розумію — заснула. Знов намагаюсь трясти, але на цей раз безрезультатно. Мала солодко спить, ткнувшись носом в пухнастий комір рожевого пуховичка.

Роздумую над тим, як вчинити. Вирішую обшукати її кишені, з полегшенням намацую телефон. Знайти в контактах когось з друзів, думаю, буде не проблема. Там уточню.  Або батькам зателефонувати. Хай всиплють малій козі за такі прогулянки. Але з перших хвилин розумію марність надій. У дівчини простий недорогий смартфон, звісно запаролений. І не відбитком пальця, як я сподівався. Бо сканера у цього допотопного мотлоху немає.