Розділ 20. Гра завершена

Локація: покинуте складське приміщення на околиці міста. Величезні бетонні стіни, металеві балки, де-не-де мерехтить світло від аварійного генератора. В повітрі — пил, запах іржі й напруги. За вікнами — ніч, дощ ледь чутно стукає по даху.

Герої збираються всередині: Адель, Маркус, Ноа, Кіра, Ліам, координаторка Селія та кілька тих, хто вижив. Дехто поранений, інші виснажені. У всіх на обличчях — напруга й страх, змішані з рішучістю.

---

Селія (сухо, стискаючи планшет):
– Всі, хто ще стоїть на ногах, уже тут. Це… уся наша надія.

Кіра (проходить повз, не дивлячись):
– Не треба пафосу. Якщо це наша надія, ми в програші.

Ноа (іронічно):
– Добрий вечір, оптимізме. Давно тебе не бачили.

Кіра (зупиняється, кидає погляд на Ноа):
– Просто кажу, як є. У нас немає армії, немає зброї, немає плану. Є тільки наївність.

Ліам (підходить ближче, в його голосі лунає біль):
– У нас є те, чого в них немає. Ми втратили все… І більше нам немає чого боятись.

Маркус (стоїть біля Адель, стискає кулак):
– Ми не втратили одне одного.

Адель (тихо, але твердо, піднімає голову, її голос розноситься по приміщенню):
– Ми втратили друзів, рідних… себе. Але саме тому ми маємо закінчити це. Не для помсти — для майбутнього.

Настає тиша. Кожен по-своєму реагує: хтось опускає очі, хтось зітхає, хтось дивиться на Адель із повагою.

Селія (повільно):
– Адель права. Вони бояться нас більше, ніж показують. У них — контроль, у нас — причина. І ця причина сильніша за будь-який механізм.

Кіра (скептично):
– І який у нас план, генії? Прийти і посміхнутися?

Ноа (підморгує):
– У мене є ідея. Але спочатку — кава. Хоч якась перевага цивілізації.

Ліам (посміхається крізь втому):
– Якщо виживемо, я зварю тобі цілий термос.

Сміх стихає так само швидко, як і з’явився. Тиша. Адель робить крок уперед.

Адель:
– Завтра все зміниться. І я хочу, щоб кожен з вас знав: я не герой. Я боюся. Мене теж трусить. Але я тут. Бо вірю в вас. І вірю, що ми можемо більше, ніж просто тікати. Ми — не жертви. Ми — опір.

Маркус кладе руку їй на плече. У його очах — впевненість.

Маркус (дивиться на всіх):
– А тепер — до справи. Хто за що відповідає? Хто з нами, а хто... просто дивиться з боку?

У великому залі, де зібралися учасники гри, координатори, спостерігачі й навіть кілька журналістів, панувала гнітюча тиша. Усі очікували чергового "мотиваційного" виступу від організаторів. Але раптом на сцену несподівано піднялася Адель.

Її голос, спочатку трохи тремтячий, з кожним словом набирав сили.

— Я знаю, що багато хто з вас відчував, що з цією грою щось не так. Але ніхто не наважувався сказати вголос. Сьогодні я покажу вам правду. Від початку і до кінця.

На великому екрані за її спиною з'явилося відео: уривки з прихованих записів, де організатори цинічно обговорювали "ефективність стресу", "емоційне зламання" учасників, "експерименти на підлітках". Далі – скани внутрішніх документів, фінансових звітів, листування.

— Це не гра. Це — соціальний експеримент, побудований на брехні. Вони не просто спостерігали. Вони ламали наші життя навмисно. Використовували слабкості, втручалися в сім’ї, знищували довіру.

У залі здійнявся гул. Хтось схопився на ноги, інші стискали кулаки, а дехто просто опустив голову.

— Ці люди, — вона показала на координаторів у першому ряду, — обіцяли допомогти. Але насправді маніпулювали нами. Ми були їхніми маріонетками. А тепер… тепер ви знаєте правду.

Один із координаторів різко підвівся, намагаючись перебити:

— Це все сфальсифіковано! Вона бреше! Не слухайте її!

Але в цю мить на екрані з’явився ще один запис — його голос, його обличчя, і чітка фраза: "Тиск – це найкращий інструмент для зламу. Нехай думають, що вони винні самі."

Координатор сів. Його обличчя побіліло.

В залі запанувала паніка. Декілька учасників вибігли назовні, плачучи. Інші — навпаки, підійшли ближче до сцени. Адель дивилася на них. Вона більше не була лише гравцем. Вона була голосом усіх, хто страждав.

Зі сторони знову вирвався координатор — намагався вимкнути екран, зірвати презентацію, але Мія, Макс і кілька інших союзників стали стіною перед технікою. Один із них, Арі, підключився до резервного сервера, щоб трансляція не припинилась.

— Ви можете знищити комп’ютери, але не правду! — вигукнула Адель. — Вона вже розповсюджена. Її бачать інші. І вона не зникне.
Повітря затремтіло. Щось невидиме, важке й грізне зависло над усім комплексом. Глухий гуркіт луною прокотився по коридорах — наче стогін самої будівлі. Адель різко озирнулась. У неї тремтіли пальці, серце билося так, ніби от-от вискочить із грудей. У напівтемному залі, де нещодавно всі ще радилися, тепер панувала зловісна тиша.

— Що це було? — прошепотіла Кіра, стискаючи в руках невеликий електричний ніж. Її очі блищали страхом.

— Почалося, — глухо сказав Ліон. — Вони знають, що ми знаємо. І тепер… будуть знищувати.

У ту ж мить двері з гучним рипом зірвалися з петель, і в приміщення влетіли постріли. Спочатку окремі — як поодинокі грімки вдалині, а потім — шквал. Кулі розривали повітря, іскри летіли зі стін.

— В укриття! — крикнув Маркус і штовхнув Адель у бік перевернутого столу.

Вона впала, вдарившись плечем, але встигла схопити пістолет. Її руки здригалися, мозок пульсував в голові, та вона змусила себе дихати повільніше. «Я ж не солдат… Я просто дівчина…» — лунало всередині, але вона вже не була «просто дівчиною». Вона бачила, як світ розвалюється. І тепер мала боротися.

— Кіра! — крикнула вона. — Зліва!

Кіра, з обличчям спотвореним гнівом і відчаєм, метнула ніж, який розсік повітря й застряг у шиї одного з нападників. Кров бризнула на стіну.

Ноа зняв двох координаторів, які заходили з флангу. Він діяв швидко, точно, з якоюсь темною рішучістю. На його обличчі не було страху — тільки біль і злість.

— Нас зрадили… — прохрипів він, стискаючи рацію. — Серед нас був хтось із них.