Розділ 19. Нове правило

Адель стояла нерухомо, дивлячись на миготливий екран, де з'явилися слова:
«НОВЕ ПРАВИЛО. Господар гри — Адель.»

У грудях щось опустилося. В голові лунали відлуння вибухів, крики. Перед очима знову мигнула постать Міло. Його рука, яка стиснула її, і як потім обірвалася…

— Що?.. — прошепотів Маркус. — Що це за дурня?..

Він був блідий, як крейда, очі шалені. Він ступив до екрана, ніби хотів стерти ці слова голими руками.

— Це якась помилка! — вигукнув він, розвертаючись до Адель. — Це… це не може бути правдою! Чому ти?! Чому не я?! Чому не він… — голос зірвався.

Адель не могла нічого сказати. Її горло здавив клубок. Вона лише стояла і дивилася на нього, на зранене обличчя, на очі, в яких ще жила надія.

— Ти… ти не бачила, як він… — голос Маркуса перервався. — Він був героєм. Він заслуговував. Не я… і не ти…

— Маркус… — нарешті вимовила вона. Її голос був слабким, мов з-під води. — Я не просила цього. Я б віддала… усе, аби повернути його.

— Але ти тепер головна, правда? — скривився він. — Ти можеш вирішувати — хто живе, а хто... — він не договорив.

— Це не гра. Я зроблю все, щоб її знищити.

Він подивився на неї з недовірою.

— Ти серйозно? Вони дали тобі владу, а ти хочеш грати в героїню? Ти навіть не знаєш, як працюють їхні правила!

— Але я знаю, що можу спробувати їх зламати. Використати гру проти них.

— А якщо не вийде? Якщо через тебе хтось ще помре? — очі Маркуса блищали. — Як Міло?

Адель зціпила зуби. Її серце билося, мов скажене, але вона стояла. Прямо. Сильно.

— Я не дозволю, щоб його смерть була даремною. Якщо я тепер — господар гри, то зіграю за своїми правилами.

Маркус повернувся, зробив крок назад, вдарив кулаком у стіну. Відлуння розійшлося приміщенням. Він стояв спиною до неї, довго мовчав.

— Якщо ти хочеш бути головною, тоді веди нас, Адель. Але пам’ятай: ми більше не маємо права на помилки.

Вона повільно підійшла ближче.

— Я не лідер. Але я була його другом. Я повинна довести, що ми можемо перемогти. Для Міло. Для всіх.

Маркус озирнувся. У його погляді ще тремтіла біль, але вже без ненависті. Лише розпач і… сліпа віра.

— Добре. Але якщо ти зіб'єшся з курсу… я нагадаю тобі, заради чого ми тут.

Адель кивнула.

У глибині кімнати знову спалахнув екран.
"Гра починається."
Адель сиділа на підлозі посеред порожньої кімнати з монітором у руках. Він більше не був просто ігровим пристроєм — тепер це було щось більше. Щось живе. Світло екрану тьмяно пульсувало, наче дихало разом із нею.

На екрані з’являлись нові правила — не ті, що діяли раніше. Вони постійно оновлювались, переписувались, мов самі чекали її втручання.

> "Користувач має право змінювати хід гри."
"Користувач може видаляти або додавати персонажів."
"Користувач може зупинити або пришвидшити час для окремих гравців."

— Це не просто гра, — прошепотіла Адель. Її пальці тремтіли. — Це… влада.

Вона не вірила своїм очам. У неї були повноваження, які навіть Міло ніколи не мав. Вона могла змінювати правила реальності гри. Вона могла вирішувати, хто живе, а хто — ні.

На мить в її уяві промайнуло: вона могла б повернути Міло. Просто вписати нове правило. Але одразу ж екран засвітився червоним:

> "Заборонено змінювати фатальні наслідки попереднього власника."

Адель зціпила зуби.

— То я навіть… не можу його повернути?

У кімнаті раптом прочинилися двері, і до неї зайшов Маркус. Його очі були червоні від безсоння. Він уважно подивився на неї.

— Ти… бачила все, правда?

Вона кивнула.

— Я думала, що зможу зробити щось інакше. Що не повторю їхніх помилок. Але зараз... — вона затулила обличчя долонями. — Ці правила… вони спокушають.

Маркус сів поруч і обережно торкнувся її плеча.

— Ти не зобов’язана використовувати їх. Це як зброя. Її не варто брати до рук, якщо не впевнена, що витримаєш.

Адель повільно прибрала руки з обличчя. В її очах читався розпач.

— Але що, як я не зможу зупинитися? Що, як я стану… такою, як вони?

— Ні, Адель. Ти не така. У тебе є серце. Є межі. І я тут, щоб нагадати тобі про них, якщо ти колись забудеш.

— Але хіба це справедливо, Маркусе? Хіба справедливо, що ми змушені грати, а вони — творити? Я не хочу грати. Але й творцем бути страшно.

Він мовчки взяв її руку.

— Тоді залишайся людиною. Дивись на кожне рішення через серце, а не через екран.

Вона вдивлялась у світло монітора. Правила мерехтіли, наче пропонували нескінченні варіанти. Влада була у неї в руках — така солодка, така спокуслива… і така страшна.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але ти не відпускай мене. Ніколи.

— Не відпущу. Навіть якщо все це зникне. Навіть якщо ти зламаєш правила — я залишуся. Але спершу — ти мусиш вирішити, ким ти хочеш бути.

Адель зробила глибокий вдих.

— Я хочу бути собою. Навіть якщо в цій грі вже не існує "себе".

В екрані щось клацнуло, і на мить усі правила зникли. Потім з’явився лише один рядок:

> "Гра адаптована до нового гравця. Увага: моральні межі тепер визначає користувач."

Адель поглянула на Маркуса.
— Починається нова гра. Але цього разу — з іншим серцем.

Адель (пошепки, ніби боїться зруйнувати мовчання):
— Вони всі живі люди… Вони всі мали шанс. Всі хотіли просто вирватись… просто вижити…

Погляд ковзає по іменах. Ручка тремтить у пальцях. Біля кожного імені — коротка нотатка. Вік. Поведінка в грі. Сильні й слабкі сторони. Кому можна довіряти. Кому — ні.

Внутрішній голос (спокійний, майже байдужий):
— Якщо ти нічого не зробиш — загинеш ти. А з тобою ще хтось. І не факт, що винні. Може, ті, кого ти не зможеш потім пробачити собі.

Адель (з ледь стриманим злісним сміхом):
— А пробачити себе взагалі можна? Якщо я зараз натисну "Виключити гравця"… Це буде як? Просто... людина зникне? Чи буде боляче?

Внутрішній голос:
— Як Міло. Боляче — чи ні, але це буде справжньо. А тебе ніхто не спитає. Ти — головна. А значить — суддя. І кат.