Розділ 18. Вогонь і попіл

> Темрява ще не розвіялася, але небо вже тремтіло сірим перед світанком. Повітря було важким, з присмаком напруги. Сцена починається відразу після розмови Адель і Маркуса в кінці попереднього розділу.

---

Адель сиділа біля вікна в тиші, загорнута в плед. Її пальці знову і знову перебирали ланцюжок з кулоном, подарованим дідусем, і погляд був прикований до тьмяного горизонту. У голові пульсувала думка: щось піде не так. Цей страх сидів у неї під ребрами з моменту, як вони вирішили дістатися до головної вежі гри через старий тунель.

— “Має бути просто. Кілька камер, обхідна система, ми ж це вже проходили,” — казав учора Маркус. Адель кивала, але в душі — не вірила.

Десь у дальньому куті кімнати тихо розмовляли Міло і Луна. Вони обговорювали план, як обійти охорону в точці “Червоний квадрат”. Міло посміхався, але його погляд часто зупинявся на Адель — турботливо, мов брат.

Маркус врешті підійшов ближче, тримаючи в руках карту.
— Готова? Якщо зараз вийдемо — встигнемо до світанку. Потім буде складніше.
— Готова, — відповіла вона. І збрехала.

На виході з тимчасової бази Міло затримався на хвильку, щоб перевірити щось на своєму браслеті-голограмі.
— Якщо щось піде не так — ви повертаєтеся без мене. Домовились?

— Я без тебе не повернусь, — відповіла Луна різко.

Адель мовчала. У грудях уже розгорався вогонь тривоги.

Повітря було важке, мов перед бурею. Адель ішла поруч із Маркусом і Міло, але щось у ній нило. Якесь передчуття… Занадто тихо, занадто темно. Навіть вітер не рухав листя.

— Це просто дорога, — пробурмотів Міло, оглядаючи ліхтариком навколо. — Тут завжди тихо.

— Але ж не настільки, — прошепотіла Адель.

Її пальці міцно стискали наплічник. У голові миготіли картинки: листи, загадки, той старий сон про дим і крик.

— Ми майже на місці, — сказав Маркус. Його голос був спокійний, але очі металися з боку в бік.

Вони наближалися до старої будівлі — покинутого павільйону колишньої фабрики, де, за координатами, мало бути місце «завантаження» гри.

Раптом позаду них щось гримнуло. Усі троє завмерли.

— То що це було? — Міло розвернувся.

— Кіт?.. — не дуже переконано прошепотіла Адель.

Світло ліхтарика висвітлило лише порожнечу й уламки гілок. Але в наступну мить із-за рогу вистрибнула тінь.

— ЛЯГАЙ! — закричав Маркус.

Все сталося за секунди: постріли — справжні, не ігрові. Хтось вистрілив іззаду. Страшенно гучно. Хтось інший крикнув.

Адель упала на землю, закриваючи голову руками. Її серце гупало так, ніби зараз вибухне.

— Міло?! — почула вона голос Маркуса.

Міло не відповідав. Ліхтарик його лежав на землі, а біля нього — кров.

— НІ! — зірвалося в Адель. Вона поповзла до нього, не відчуваючи колін, не думаючи про страх.

Маркус кинувся поруч. Його руки тремтіли.

— Хтось поставив на нас пастку… Вони знали, що ми прийдемо сюди…

Адель дивилася на Міло, якого вона щойно обіймала кілька годин тому. Він був тепер майже нерухомий.

— Це моя вина, — прошепотіла вона. — Це… я…

А вдалині хтось сміявся. Не людський сміх. Електронний, холодний.

Екран старого планшету, який ще тримав Міло, засвітився останнім разом:
„Рівень завершено. Гра переходить у фінальну фазу.“

Адель сиділа на холодній землі серед лісу, тримаючи в руках тіло Міло. Його очі були закриті, а обличчя бліде, злегка покрите кров’ю. Вона не могла стримати сліз — вони повільно котилися по її щоках.

— Міло... чому... чому ти? — її голос зривався, душа розривалася від болю. — Ти був справжнім другом... ти був поруч завжди...

Вона стиснула його руку і притиснула до серця, як ніби могла подарувати йому життя своєю силою.

Здалеку почувся крок, і Маркус підійшов, опустився поруч.

— Адель... — він тихо сів біля неї, поклав руку на її плече. — Він був більше, ніж просто друг. Він був світлом у цій темряві.

— Я не можу без нього, Маркус... — вона схлипнула. — Він вірив у мене, він боровся... а я... я не встигла врятувати його.

— Ти не винна, — Маркус мовив твердо, — але зараз важливо одне: ми не можемо зупинятися. Міло б хотів, щоб ми йшли далі. За нього. За всіх, кого він втратив.

Адель підняла голову і вперше за довгий час подивилася в його очі. Там була підтримка і рішучість.

— Ти правий, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Цю гру треба закінчити. Не для себе — для Міло. І для всіх, хто вже не з нами.

Маркус кивнув і підвівся.

— Тоді вставай. Час іти далі. Разом.

Вона важко піднялася, відчуваючи, як біль перетворюється в рішучість.

— За Міло... — повторила вона, і у її голосі прозвучала обіцянка.
Адель і Маркус стояли серед руїн, навколо яких ще тліли залишки вибухів. Вогонь кидав ритмічні тіні на стіни, а дим огортав усе густою завісою. Їхні серця билися шалено, а розум — гостро, наче лезо.

— Вони нас помітили, — тихо промовив Маркус, стискаючи руку Аделі. — Вибухи почалися за кілька хвилин після того, як ми вийшли з підвалу.

Адель дивилася на обпалені стіни й згадувала Міло. Його посмішка, його слова, його віра у них.

— Все це... заради нього, — прошепотіла вона. — Заради Міло ми мусимо вибратися.

Раптом ще один вибух здійнявся неподалік, і уламки полетіли у повітря. Вогонь гримів, але вони не зупинилися.

— Тільки вперед! — крикнув Маркус. — З нами все гаразд, тримайся!

Вони бігли крізь розбурхану темряву, ловлячи дихання і обминаючи небезпеки. Вогонь палав навколо, але ніщо не могло загасити полум'я їхньої волі.

— Міло б хотів, щоб ми жили і боролися, — сказала Адель, голос її був твердо як камінь.

Маркус кивнув, вказуючи шлях до безпечного виходу.

— Ми не здамося. Ця гра закінчиться тут і зараз.

Вони вибралися на вулицю, де свіже повітря наповнювало легені, а місячне світло освітлювало дорогу.

Адель глибоко вдихнула.

— Для Міло. Для всіх, хто загинув.

— Так, — відповів Маркус. — Це наше рішення. Боротьба тільки починається.