Розділ 17. Повстання

Світ ще спав. За вікном тьмяне небо заливалося ніжно-сірим світлом, ніби саме ранкове повітря було втомлене. Адель лежала нерухомо, з ковдрою до підборіддя. Очі відкрилися раптово, як ніби щось її розбудило зсередини.

Її рука майже автоматично потягнулася до телефону. Екран спалахнув, засліпивши її на мить. 6:42.

Одразу під часового індикатора — нове повідомлення.

> 🔐 «Якщо ти ще жива, приходь. Ми збираємось. Місце — старий ангар біля залізничної станції. 18:00. Пароль: “Гра закінчується тоді, коли ми вирішимо”.»
— Noxx

Серце Адель стислося. Вона перечитала повідомлення тричі. Хтось ще є. Не тільки вона.

Вона сіла на ліжку, волосся впало їй на обличчя. В голові крутилось: “Збираємось? Хто? Звідки вони знають про гру? І хто такий Noxx?”

Вона відкрила список контактів. Ніхто з тих, кому вона довіряла, не писав нічого подібного. Це повідомлення прийшло зі зламаного акаунту — як і колись, коли все тільки починалось.

Адель піднялася. У її погляді з’явилась твердість, яка давно зникла. Вона не знала, чи це пастка, чи шанс. Але вперше за довгий час вона відчула: вона не одна.

> "Старий ангар... 18:00. Пароль... Добре. Я прийду." — прошепотіла вона, наче даючи собі обіцянку.

Адель ходить кімнатою туди-сюди. В руках — телефон, обличчя схвильоване. В голові — тисяча думок. Вона ще не встигла повністю оговтатись після сну, як у двері постукали.

> Стук. Ще один. Рішучий.

— Адель! — почувся знайомий голос. — Це я, Маркус!

— І я! — додав хтось трохи тихіше. Це був Міло.

Адель зірвалася з місця і кинулась до дверей. Відкривши, побачила двох хлопців — розпатланих, у темному одязі, з такими ж очима, як у неї: наляканими, але рішучими.

— Ви теж… — прошепотіла вона.

— Прийшло вночі. Повідомлення. «Гра не закінчена. Раунд 2. Виживуть не всі», — Маркус подав їй свій телефон. Повідомлення було таким самим, як у неї. Чорно-білий текст. Без підпису. Без зворотного зв'язку.

— Мені — те саме, — Міло мовчки кивнув. — Але в мене ще щось додалося. Після повідомлення — координати. На мапі. Закинута електростанція, в лісі.

— У мене теж є координати! — здивувалася Адель і побігла за своїм телефоном. Відкрила мапу. Всі троє мовчки дивилися на екран.

> Маркус:
— Це пастка?

> Адель (тихо):
— Можливо. А можливо — ні. Якщо ми не підемо, вони самі прийдуть за нами. Ти ж сам казав — «гра» не відпускає.

> Міло (нервово):
— А що, якщо там будуть інші такі, як ми? Можливо, хтось вижив. Ми не самі.

Адель відвела погляд. Її серце билося так сильно, ніби хотіло вирватись. Вона знала, що Міло правий. Вона відчула, що все змінюється. Не тільки навколо, а й всередині неї самої.

> Маркус:
— Що ми вирішуємо?

> Адель:
— Ми їдемо. Сьогодні. Але обережно. Ніхто, крім нас, не повинен знати. Навіть Мія.

> Міло:
— Добре. Я спробую дістати мапи місцевості. Можливо, є потаємні ходи. Стара електростанція має мати щось приховане.

> Маркус (заглиблено):
— Якщо це правда… Якщо там будуть інші… Ми зможемо щось зробити. Разом. Ми повинні зупинити це.

Адель кивнула. Вперше за довгий час у її очах зʼявився вогонь. Не страх. Надія.

— Ми не просто гравці. Ми — ті, хто залишився. І ми більше не будемо мовчати.

Туман стелився низько над землею, ковтаючи обриси старих дерев і мовчазних будинків. Повітря було вогке, ніби перед дощем, хоча небо залишалося світлим, затягнутим тонкою пеленою сірих хмар. Годинник на телефоні показував 18:12.

Адель стояла біля дверей, вдягнена в темно-синій худі та кросівки. У рюкзаку лежала пляшка води, ліхтарик і блокнот — речі, які вона кидала туди автоматично, ще не до кінця розуміючи, у що вони всі вплутались.

— Готова? — почувся голос Маркуса. Він ішов уздовж вулиці разом із Міло. Обоє виглядали трохи стривожено, але впевнено. Маркус тримав у руці телефон, на якому було відкрито те саме повідомлення, що й у неї:
«Гра не закінчена. Ми ще можемо змінити правила. Прийди. Не одна.»

— Так, — відповіла Адель і тихо зачинила за собою двері.

— Ще хтось буде? — поцікавився Міло, дивлячись навколо, ніби очікуючи, що з-за рогу з’явиться ще хтось.

— Так, ті з інших міст. П’ятеро. Але ми зустрінемося вже там, — пояснив Маркус, — місце вказане в координатах, пам’ятаєте?

— Старий ангар на околиці. Ніхто туди не ходить. Ідеально, — мовила Адель, звіривши в телефоні напрямок.

Вони рушили. Дорогою говорили мало. Довкола панувала тиша, навіть автомобілі майже не проїжджали. Город наче завмер — після всього, що сталося з грою, люди стали обережнішими, менше довіряли одне одному. Тепер, коли стало відомо, що гра може впливати на реальність, кожен день став схожим на виживання.

— Думаєш, це не пастка? — прошепотів Міло, коли вони вже наближались до лісосмуги перед ангаром.

— Думаю, що все може бути, — відповіла Адель, — але якщо є хоч шанс щось змінити, я готова ризикнути.

— А якщо там... хтось із них? — натякнув Маркус. Він мав на увазі «спостерігачів» — людей, які виконували накази гри, але не були гравцями. Про них знали небагато, але всі боялися.

Адель зупинилась і подивилася на нього:

— Якщо там буде зрада — я це відчую. Ми мусимо хоча б спробувати.

Вони підійшли до огорожі — стара сітка, місцями порвана. За нею простягався порослий бур’янами двір і сіра бетонна будівля з облупленими стінами.

— Там, — показала вона. Вони пролізли через розрив і повільно наблизились до зачинених дверей ангара.

Із темряви вийшла дівчина. Її чорне волосся було зібране в хвіст, а на обличчі — сліди втоми й недовіри.

— Ви — Адель, Маркус, Міло? — запитала вона. — Мене звати Аян. Ми вас чекали.

— Скільки вас? — озвався Маркус, насторожено.

— Ще четверо. Всі — як і ви. Ми пройшли через гру. І всі — хочемо одного: зупинити її.

Адель кивнула. Її серце билося частіше, але в грудях почало з’являтись щось схоже на надію.