Розділ 16. Перша спроба

Потяг тихо гудіти на рейках, ледь помітно хитався, минаючи темні нічні пейзажі. Адель повільно відкрила очі — годинник на телефоні показував 4:56 ранку. Вона ледве відчувала холод металевого сидіння під собою і пригадала сон, що щойно обірвав її сон.

Поруч сидів Міло — очі відкриті, він дивився у вікно. Виглядав зосередженим, ніби намагаючись прочитати щось між темрявою і світлом, що ледь проривалося крізь вікно.

Адель тихо звернулася до нього:
— Ти не спиш?

Міло повільно повернув голову і глянув на неї. В його очах була туга і тривога, яка здавалася важчою за нічну темряву за вікном.
— Ні, — відповів він, голос був тихим, але впевненим. — Думки не дають спокою.

— Про що думаєш? — Адель схилилася ближче, щоб не порушити тишу вагону.

— Про все, що ми дізналися, — зітхнув Міло. — Про те, що гра ніколи не закінчується. Що навіть після того, як ми відрізали голову змія, залишилися інші. Координатори, які стоять у тіні.

— Я боюся, — зізналася Адель, трохи опускаючи погляд. — Бо здається, що кожен наш крок — це пастка. І я не знаю, кому можна довіряти.

— Ти не одна, — прошепотів Міло. — Ми всі тут у цьому разом. І я зроблю все, щоб захистити тебе.

Адель відчула, як усередині розливається тепле відчуття — не страх, а підтримка. Проте розуміла, що це не кінець, що попереду ще багато боротьби.

— А що далі? — запитала вона.

— Ми повинні бути обережними, — відповів Міло. — Кожен крок має бути продуманим. І ми маємо знайти спосіб вийти з цієї гри назавжди.

Вони довго мовчали, слухаючи монотонний стукіт коліс і відчуваючи, як ніч поволі відступає перед світанком.

— Ти справді віриш, що ми можемо виграти? — тихо запитала Адель.

— Я вірю, — твердо відповів Міло, — бо більше нікому не можна довіряти, окрім себе і тих, хто поруч.

Вона кивнула, збираючись з думками, знаючи — попереду найважчі дні. Але тепер вона була готова боротися.

Вже світало, коли потяг зупинився на станції. Адель і Міло швидко зібрали речі і вийшли на прохолодне світанкове повітря. Повернення додому здавалося обнадійливим, але в серці Адель тяглося важке передчуття — наче тінь, що не дає їй спокою.

— Добре, що ми вдома, — тихо промовила вона, коли вони ступили на знайомий ґрунт перед будинком.
— Але я не почуваюся в безпеці, — відповів Міло, дивлячись по сторонах, наче очі вловлювали щось невидиме.

Вони відкрили двері і крокнули в коридор. Родина вже прокинулася — мама метушилася на кухні, брат грався у вітальні, а тато за газетами сидів на дивані. Адель на мить відчула тепло дому, але воно було хитким, неначе хитка ілюзія.

Раптом раптом з глибини коридору пролунали шурхоти і незрозумілі звуки. Міло миттєво стиснув руку Адель.

— Хтось тут... — прошепотів він.

З темного кута кімнати вистрілив силует — хтось намагався проникнути в будинок. В очах усіх сім’ї заблищав страх і готовність до боротьби.

— Знову? — прошепотіла Адель, відчуваючи, як кров приливає до голови.

Міло швидко підхопив старий металевий стілець — єдина зброя під рукою — і крокнув уперед.

— Залишайтеся позаду! — крикнув він, готуючись захистити близьких.

Нападник зробив крок вперед, але раптом з’явилися ще двоє тіней. Будинок миттєво перетворився на поле бою: лунали удари, крики, падали предмети. Мама сховалася з братом у кімнаті, тато підняв телефон, щоб викликати поліцію.

Адель рухалася швидко, підбираючи підручні предмети, намагаючись захистити рідних. Вона відчула, як знову пульсує адреналін, змушуючи її діяти. Все було так знайомо, але водночас жахливо.

— Ми не дамо вам зламати наше життя! — крикнула вона, дивлячись в очі одному з нападників.

Після кількох хвилин боротьби фігури відступили — знали, що будинок не зламати так легко. Але загроза не зникла.

Міло підійшов до Адель і схопив її за плечі.
— Це тільки початок. Вони повернуться.

Адель глянула навколо — розкидані речі, сліди боротьби і знову те саме почуття: гра триває, і їхній дім — її новий фронт.
Минуло не більше десяти хвилин після того, як напружена тиша почала повертатися в будинок, як відчинилися двері. Маркус ступив усередину, його погляд миттєво впав на зібрану родину — мама, тато, брат, всі зібралися разом, а в центрі стояла сама Адель — бліда, з напругою в очах.

Він застиг, відчуваючи, як серце забилося швидше від несподіванки і хвилювання.

— Що... що тут сталося? — голос його тремтів, він озирнувся по кімнаті, намагаючись зрозуміти, що ж відбулося.

Мама з невпевненістю кинула погляд на Адель, і та зібралася з силами, щоб відповісти.

— Хтось намагався проникнути в будинок, — промовила вона, намагаючись тримати голос рівним. — Ми змогли їх відбити, але це було страшно.

Маркус підійшов ближче, присів біля Адель і обережно взяв її за руку.

— Ти в порядку? — запитав, його голос став м’якішим.

Вона кивнула, але в її очах світилася тривога.

— Це все ще не кінець... — тихо сказала вона. — Гра продовжується.

Маркус глибоко зітхнув, відчуваючи відповідальність і страх одночасно.

— Ми не дамо їм зламати тебе або твою родину, — сказав він твердо. — Я поруч.

Родина об’єдналася у мовчазному розумінні, але кожен усвідомлював — це лише початок нової небезпеки, що чекала попереду.

Кімната була напівтемною. За вікном уже сутеніло, на підвіконні горіла маленька свічка. Адель сиділа, підібравши ноги, спиною до стіни. Поруч — Міло, який досі не міг заспокоїтися, щось нервово перебираючи в руках. Маркус сидів навпроти, його очі ковзали з Адель на Міло, потім на вікно. Він мовчав, злегка згорбившись. У кімнаті висіла важка, мовчазна тиша.

Адель (пошепки):
— У мене досі серце гупає. Чуєте?.. Ви теж чуєте це?..

Міло (дивлячись у підлогу):
— Це не серце. Це залишки страху в нашій крові. Вони б'ються, як крила по клітці.

Маркус (обережно):
— Що це було?.. Я зайшов, а ви всі ніби щойно з пекла втекли.

Адель (з гіркою посмішкою):
— Так і є. Ми щойно побували в його передпокої...