Розділ 15. Архіви

Адель стояла перед екраном, де мерехтіло запитання:
„Чи хочеш ти знати правду?“
І нижче — кнопки: „Так“ і „Ні“.

Долоня спітніла, серце билося в шиях. Вона озирнулася на Мію, та лиш мовчки кивнула.
— Ну... — прошепотіла Адель. — Добре.
І натиснула „Так“.

Миттєво усе навколо здригнулося. Лампочки моргнули, наче на мить згасло світло, а тоді знову запалилося — вже менш тепле, більш біле, стерильне.

З екрану зникло все, окрім одного слова:
„АРХІВ“
А під ним — стрілка, яка повільно, наче зважуючи рішення, показувала вліво.

З-за стіни раптом почувся низький гул, ніби щось увімкнулося. Частина книжкової шафи, яка досі виглядала як звичайна стара декорація кабінету, повільно почала розсуватися вбік. За нею — темний прохід.

— Що це? — пошепки спитала Мія.
— Мабуть… те саме місце, куди ми мали потрапити.
— Архіви? —
— Так. Але… щось мені не подобається.

З проходу тягнуло прохолодою та запахом цвілі. Повітря було густе, наче набране з іншої епохи.
Стукіт їхніх кроків луною віддавався в тиші. Двері за спиною повільно закрилися.

— Класно, — пробурмотіла Мія. — Тепер у нас тільки один шлях — уперед.

Попереду коридор плавно спускався вниз. Стіни були викладені сірою плиткою, а де-не-де світили слабенькі лампи. На дверях праворуч і ліворуч — таблички, подряпані або розмиті.

„Архів. Обмежений доступ.“
„Кімната №7. Картотеки 1992–1997.“
„Палата 13 — не відкривати.“

— Нам треба знайти головне приміщення, — сказала Адель.
— А як ми зрозуміємо, що це воно?
— Думаю, відчуємо. Якщо вже нас веде ця гра… то вона точно щось приготувала.

Позаду клацнув замок. Вони обернулися — але було вже запізно. Прохід, звідки вони щойно прийшли, знову зник. Стіна — цільна, без жодного сліду дверей.

Мія ковтнула повітря:
— Нас замкнули?
— Нас ведуть.
— Чудово. Клас. Супер. Улюблений квест року.

Вони рушили далі.

На стінах з’явилися символи. Ті самі, що були в грі: коло, перетнуте стрілами, щось схоже на лабіринт, цифри, які повторювались: 2–1–5–6.

— Бачиш це? — вказала Адель.
— Так. І це мене дуже не тішить. Ці символи були в тому рівні, де… ну ти знаєш… де пропав Томас.

Адель зітхнула. Їй не хотілося згадувати. Але все вже було пов’язано.

І раптом — двері в кінці коридору прочинилися самі.

За ними — пил, стара деревʼяна підлога, і табличка:
„АРХІВ. Особливі справи.“

Адель взяла Мію за руку:
— Готова?
— Ні.
— Тоді йдемо.

— Це тут, — прошепотів Маркус, тримаючи ліхтарик, — колишнє крило, архів. Більшість дверей замуровані, але ця… — він штовхнув старі дерев’яні двері, що трохи відчинилися з пронизливим скрипом.

— Тут пахне… старістю. І чимось ще, — Адель зморщила ніс. — Немов… хімікатами і пліснявою.

Вони ступили всередину. Пил літав у повітрі, ліхтарик виривав із темряви ряди металевих шафок, розкидані документи, зламані стільці, понівечені вивіски. Стіни вкривали потріскані обої, а на підлозі валялися жовті файли з обвугленими краями.

— Дивись! — Адель нахилилася до одного зі столів. — Тут ще збережено списки. Пацієнти. Дати. Номери справ…

— І ось… — Маркус засвітив ліхтарем на стіну, де висяв напівзотлілий плакат. На ньому — схема будівлі з помітками. І червоний знак — той самий, що вони бачили в грі. Коло з ламаним хрестом посередині.

— Це той же символ… Значить, гра була створена на основі цього місця?

Адель ковтнула. Її пальці тремтіли, коли вона розкрила товсту папку, підписану „Внутрішні справи: Класифіковано. Список зниклих.“

— Ні… — її голос зірвався. Вона сіла просто на запорошену підлогу, тримаючи документ в руках. — Цього не може бути.

— Що сталося? — Маркус присів поруч. — Покажи.

Адель показала йому відкриту сторінку. На пожовклому папері розмашисто було написано:

> Пацієнт №87: Адель В.
Дата надходження: 1954
Статус: Зникла під час подій.
Група: Тестові суб’єкти для проєкту "ІГРА"
Символ: ключ-коло
Вік: 15

— Це якась помилка, — прошепотів Маркус. — Це не ти. Це хтось з таким же ім’ям.

Адель ледь чутно хихикнула, але в тому сміху не було нічого веселого.

— Тут навіть мій вік… те ж саме. І символ. Поглянь, тут у кожного свій символ, і мій такий самий, як у профілі в грі. Ключ-коло.

— Але це… це неможливо. — Маркус озирнувся. — Тобто, ти ж… ти народилася в наш час. Це може бути інша людина.

Адель підвелася. Її очі блищали, але голос звучав чітко:

— Або я вже проходила цю гру. І не вижила.

Маркус стис її руку. Вони стояли серед тіней і архівних привидів минулого.

— Ми ще не все знаємо. Але я не дам тобі зникнути знову, — прошепотів він.

— Добре, — сказала вона. — Тоді ми знайдемо правду. Про це місце. Про гру. Про мене.

— І якщо потрібно — зламаємо правила гри.
Темрява ледь відступала під світлом ліхтариків. Приміщення архіву було великим, мов старовинна бібліотека, але замість книг — шафи з металу, ящики з пожовклими паперами, мапи, старі фотокартки. Пахло сирістю, пліснявою і пилом — цим запахом минулого, який одразу ж впивався в легені.

Адель ступала повільно, вдивляючись у кожен стелаж.

— Це місце якесь… — вона притисла до грудей руки, — …начебто ми зайшли в чиюсь пам’ять.

— Або у забуте життя, — Міло пройшов трохи вперед і зупинився біля розкритої шафи. — Дивись, тут все підписано. "Пацієнти 1970–1985", "Інциденти", "Спостереження", "Незакінчені справи"…

Адель потяглася до ящика з написом "Інциденти". Він трохи заїдав, але Міло допоміг. Відкривши, вони побачили купу пожовклих папок. Деякі мали червоні штампи: "Закрито", "Зникнення", "Небезпечно".

— Тут згадується якась «Гра». І… гравці, — промовила дівчина, перегортаючи сторінки. — Номер учасника, дата початку, результати… Дивно, — вона зупинилась. — У багатьох просто написано: „не повернувся”. Жодних подробиць.

— А це що? — Міло витягнув згорток з планом будівлі. — Тут усе інше, ніж у нашій версії мапи. Дивись: додаткові коридори, таємні двері, навіть якесь сховище під землею...