Розділ 14. Той хто вижив

Адель прокинулася серед ночі. Не було ні світла, ні звуку — лише тиша, яка тиснула на груди. Екран ноутбука сам увімкнувся. Біле світло різко прорізало темряву кімнати.

На екрані з’явилося обличчя. Змарніле, з темними колами під очима, шрамами і нервовими сіпаннями. Він виглядав років на двадцять, але очі... очі були старі, як у того, хто бачив надто багато.

— Ти Адель? — голос хрипкий, майже шепіт.

— Так… Хто ви?

— Я… Я один з них. Один із тих, хто дійшов до фіналу. Один із "переможців".

Адель сіла рівніше. Її серце стукало сильніше.

— Ти виграв?

— Ні. Не буває переможців. Є лише ті, хто вижили.

Пауза. Він хитає головою, сміється нервово.

— Я бачив, як друзі ставали ворогами, як правила мінялися просто під час гри. Я бачив, як ті, хто "виграв", зникали. А мені… дали змогу говорити. Мовляв, ти теж пройдеш через це.

— Хто вони? — прошепотіла Адель.

— Ті, хто спостерігають. Ті, для кого це шоу. Але є щось гірше. Є рівень вище. Там, де вже не просто гра… а система. Там… навіть смерть — не кінець.

Екран почав мерехтіти. Він похилив голову ближче.

— Слухай мене уважно. Якщо ти зараз ще в початковому етапі — ти маєш шанс. Є вхід туди, де все почалося. Там буде відповідь. Але не шукай союзників. Їм не можна довіряти.

— Чому?

Він витріщився просто в камеру.

— Бо ти не знаєш, хто ще грає. І не знаєш, ким насправді є ті, хто поруч.

Зв’язок обірвався. Екран згас.

Адель залишилася в темряві, її пальці тремтіли, а в голові пульсувало лише одне слово: "система".

Адель тримала телефон у руках, мов обпечена. Слова незнайомця ще звучали в голові:

> — Не довіряй нікому. Навіть тим, хто поряд. Система бачить все.

Серце калатало, як шалене. Вона миттєво зірвалась з місця, накинула худі поверх піжами й побігла до кімнати Маркуса і Міло.

— Прокиньтеся! Зараз же! — закричала вона, розчиняючи двері. — Хтось щойно дзвонив… він щось знає про все це!

Маркус миттєво схопився, спершу заплутаний, а потім уважно вдивився в Адель.

— Що сталося? Хто дзвонив?

— Я не знаю… Він назвав себе «той, хто вижив». Казав, що система — це щось більше, і що я в небезпеці!

Міло в той самий момент уже перевіряв журнал дзвінків.

— Приватний номер. Нічого не знайдеш, — буркнув він. — Але голос — як він звучав? Молодий? Старий?

— Зламаний… Як після тортур. Він говорив, ніби йому боляче згадувати…

Маркус кинув ковдру в сторону, взяв свій ноутбук.

— Згадай, ти ж казала, що за тобою слідкує якась жінка?

Адель швидко кивнула.

— Так. Я бачила її в місті, коли ми гуляли з Мією. Вона мала темне волосся, на вигляд сорок із чимось. Завжди в сірому пальті.

— Добре. Ми почнемо з камер. — Маркус відкрив браузер. — У центрі міста багато камер. Якщо знайдемо знімок, зможемо прогнати її обличчя через AI.

— Ти маєш доступ до таких систем? — здивувалася Адель.

— Уяви, скільки інформації витікає щодня. — Він посміхнувся, хоч і втомлено. — Деколи варто просто знати, куди дивитися.

Міло вже набирав щось у телефоні.

— Я пишу знайомому. Він сидів у тіньовому форумі, де колись згадували «Систему». Я спробую дізнатися, чи ще хтось чув про «того, хто вижив».

— Адель, покажи ще раз ту жінку. Може, ти колись бачила її на фото чи в новинах. — Маркус переглядав вуличні записи.

— Добре. Але є ще щось… — вона облизнула губи. — Цей голос... я не певна, але... здається, я чула його раніше. Не вживу — у відео або записі. Дуже давно.

Тиша заповнила кімнату. Навіть ноутбук перестав гудіти.

— Ти думаєш, це хтось із минулого? — Міло нахилився ближче.

— Не знаю. Але здається, цей голос знає про мене все.

Маркус натиснув Enter. Перед ними з’явилося стоп-кадрове зображення — жінка в сірому пальті стояла навпроти книжкового магазину. Лице частково в тіні.

— Ось вона. — Він збільшив фото. — Час почати її шукати.

А в цей час, десь у темряві кімнати з чорною стіною, чоловік із порізами на руках спостерігав за ними на екрані монітора…

— Вони почали. Система не пробачає.
Вони зупинились у маленькому парку, де було тихо й майже безлюдно. Адель нервово поглядала навколо — здавалось, навіть дерева слухали. Міло тримав у руках телефон, намагаючись відтворити дзвінок, але номер був прихований.

— Це не просто якийсь жарт, — тихо мовив Маркус, спершись спиною об лавку. — Та людина… її голос. Він був зламаний. Як після тортур.

— І те, що він сказав… "ти в грі, Адель", — прошепотіла дівчина, — і що система не пробачає...

— А ще згадав "наступний рівень", — додав Міло. — Мені це нічого не каже. Але… Я згадав щось.

Він дістав із рюкзака старий блокнот, потертий, із подряпаною обкладинкою.

— Це належало моєму братові. Він… зник кілька років тому. Його теж переслідували. І в цьому записнику були якісь згадки про «систему». Тоді я думав, що він просто божеволіє. А тепер...

Адель обережно взяла блокнот. Всередині — хаотичні нотатки, креслення, діаграми, стрілки. Деякі сторінки вирвані. Її погляд зупинився на одному рядку:

> "Вони не спостерігають. Вони обирають."

— Хто — вони? — тихо запитала вона.

— У моїх припущеннях, — Міло нахилився ближче, — існує група, яка спостерігає за людьми у критичних ситуаціях. Вони обирають тих, хто показує незвичну витривалість, реакцію, щось… нелюдське. Вони шукають кандидатів.

— Для чого? — Маркус насупився.

— Для наступного рівня, — прошепотіла Адель. — Як і сказав той чоловік. Виживші не просто вижили — їх залишили. А решту прибрали.

Всі троє мовчали.

Раптом телефон Міло здригнувся.

Повідомлення з невідомого номера:

> "Далі — ви самі. 72 години. Вибір уже зроблено."
Ніч. Вітер гуде за вікном. На екрані ноутбука зависла розмита картинка. Дзвінок уже давно завершився, але тиша в кімнаті — напружена. Міло та Маркус сидять поруч із Адель, мовчазно переварюючи почуте. Всі троє виглядають так, ніби бачили привида.