Розділ 13. Секрет Марі

13:00
Берег старого озера

Повітря було напружене, наче перед грозою.
Озеро стояло тихе, майже нерухоме, ховаючи у собі сотні відлунь минулих подій.

Адель стояла на самому краю берега — у темному худі, з рюкзаком за плечима.
Позаду — Міло, який обережно тримав руку на блискавці своєї куртки, де ховався ніж.
Трохи далі — Маркус.
Його очі були прикуто спрямовані на Адель. Але він мовчав.

Вона зробила крок уперед.

— Слухайте уважно, — її голос був рівним, чітким. — Це останній раз, коли ви побачите мене без опору.

> — Я знаю, що ви є. Я знаю, що ви дивитесь. І я більше не тікаю.
Мені достатньо було бачити імена мертвих, щоб зрозуміти — ви живете на крові.
Але більше — ні. Не через мене. Не через Мію. Не через тих, хто просто хотів жити.

Тиша. Тільки вітер шепотів у траві.

— Ви вбили Катрін. Ізабель. Можливо, ще десятки таких, як вони.
— Ви змусили Ліона й Ноеля бути пішаками. Але я — не пішак.
— Я гравець. І цього разу хід за мною.

Міло повільно ступив уперед.
— Адель…

— Дай мені договорити, — не обертаючись, сказала вона.
— Мене не лякає те, що ви ще тут.
— Але я попереджаю — якщо хоч хтось із вас знову з’явиться біля моєї родини —
я зроблю те, на що не зважились навіть ви.

Вона опустила очі на записку, яку витягла з рюкзака. Це була копія останнього листа з підписом координатора.

> — Ваша гра закінчилась. А тепер починається моя.

Вона підпалила листа. Полум’я роз’їдало папір повільно, але впевнено.

Міло мовчки подав їй пляшку з водою.
— У тебе план?

— Так, — коротко сказала вона.
— Але перш за все… я маю побачити Марі.

16:38
Дім Адель

Ключ провернувся у дверях, і з коридору почувся голос:

— Сподіваюсь, чай ще не вистиг?

Адель різко підняла голову.
— Марі?!

— У всій красі, — посміхнулася дівчина, скидаючи куртку.
— І з новинами, від яких у вас обох підуть мурахи.
— Із Франції. З Чехії. З Польщі. З Італії. Обирай країну — і я скажу тобі, хто грав у свою «гру».

Міло нахилив голову: — Ти про що?

Марі дістала з рюкзака об’ємну чорну теку.
Вона була перетягнута ремінцем, а всередині — карти, роздруківки, фото, які виглядали так, наче їх ніхто не мав бачити.

— Я копала. Дуже глибоко. Мій тато — журналіст, тож у мене був доступ до кількох баз.
— І я знайшла… багато.

Вона поклала на стіл кілька аркушів.
На одному — дитячі фотографії з підписами імітованими цифрами.

> — Це не просто одиничні випадки. Це — система.
У кожному регіоні все починалось з начебто «зникнень»…
Потім — психіатрія, або фальшиві звіти про втечі. А іноді — офіційні смерті.
Діти. Підлітки.
А за ними — завжди ті самі шаблони.

Адель повільно сіла.

— Тобто… це не тільки ми?

— Ми — лише **одна частина». Ці так звані “ігри” — це цілі регіональні програми.
— В кожному місті свої координатори, свої «пішки». Але хтось один…
хтось усе це запускає.

Маркус тихо промовив:

— Скільки ще жертв?

— Щонайменше 137 за останні 5 років. Але це — тільки те, що я знайшла.
Деякі справи зникли з баз, або були закриті як “несуттєві інциденти”.

Адель підвелася. В її руках вже була карта.
— Тут є ще одне ім’я…
Нове. Зі списку координаторів.

Марі кивнула.

— Так. Хтось із минулих поколінь. Можливо — один із засновників.
І я думаю, він тут.
У цьому місті.

---

> Адель стояла мовчки.
— Значить… тепер ми шукаємо не жертв.
А мисливців.
19:11
Кімната Адель. Надворі стемніло, але в її голові розгоралася блискавична буря.

На столі — купа документів.
Марі з Міло ще були на кухні, а Адель залишилася сама розібратись у паперах.

Її пальці повільно гортали сторінки: вирізки з газет, карти, схеми, старі досьє.

І ось — конверт, старий, жовтуватий, на якому було написано:
„Zentrale Kontrolle – Spielerarchiv“
(«Центральний контроль — архів гравців»)

Вона відкрила його обережно, ніби там лежала справжня вибухівка.

> У середині — табличка. Списки за роками, прізвища, статуси.

Очі ковзали по іменах…
І раптом — одне ім’я вкололо серце, як шпилька.

— Eleonore Lenz
Статус: Überwacherin (наглядачка)

Адель мовчки сіла на підлогу.

> — Лєнц? Лєнц… — тихо повторила вона.

Її пальці вже самі відкривали інший документ — там була старенька фотографія.
Жінка у світлому пальті, волосся зібране у вузол, темні окуляри.
Вона виглядала… знайомо.

> Адель бачила її.
Один раз — у школі на батьківських зборах, вона тоді сиділа в коридорі з якоюсь книгою.
Другий — на заправці, коли вони з мамою повертались із Мією з тренування.
І третій — біля лікарні після поранення. Просто проходила повз… знову з книгою.

Завжди одна і та сама книга в руках. Завжди на відстані. Ніколи поруч.
Але тепер вона знала — це не було випадковістю.

— Вона… спостерігала за мною, — прошепотіла Адель.

Руки тремтіли.
Її ім’я у списку було прямо під ім’ям Лєнц.

> Adele Miller — Status: Spielerin
Eleonore Lenz — Status: Überwacherin

І знизу примітка: „Spielverlauf beobachten. Gruppe Omega: aktiv“
(«Спостерігати за перебігом гри. Група Омега: активна»)

Адель закусила губу.

> — Вони знали про мене з самого початку…
Я була під наглядом. Гра розпочалась задовго до першої записки.

Вона не почула, як до кімнати повернувся Міло.

— Адель… усе гаразд?

— Ні, — вона подивилась на нього. — Пам’ятаєш ту жінку з заправки, з лікарні, в школі?

— Може бути… — Міло нахмурився. — Вона завжди ніби випадково…

— Вона не випадково. Її ім’я — в списку. Вона — наглядач. Вона стежила за мною весь цей час.

20:07
Той самий вечір, кімната Адель, світло вже приглушене, але в голові — як прожектор