Розділ 11. Спокій після бурі

06:52.
Ранок наступного дня.
Кухня. Запах кави і тостів. Але атмосфера не та.

Адель сиділа за столом у своїй кімнаті, загорнута в плед.
Її волосся було вологим після душу, обличчя — блідим, а в очах читалося те, чого не побачить жоден лікар — те, що не лікується.

Десь унизу мама лагідно розмовляла з Мією. Сміх. Звук киплячого чайника. Щось падало, а хтось кричав:
— Левчик, не чіпай сире яйце!

Адель не реагувала. Вона вдивлялась у вікно. Сніг танув, краплі стікали по склу. Віддзеркалення вікна було чітким — аж занадто.

Маркус сидів біля неї на підлозі. Спершись спиною на її ліжко, він тримав телефон, але не дивився на нього. Його пальці гралися з тремтячим ремінцем.

— Думаєш, все? — спитав він тихо.

— Гра? — Адель відповіла ще тихіше. — Для нас — можливо. Для інших — ні.

— Я не знаю, що страшніше: тиша зараз… чи шум, який буде далі.

Вона глянула на нього.

— Страшніше — забути. І знову стати сліпим.

Маркус підвівся, підійшов ближче до неї, торкнувся її руки.

— Ти не спиш.

— А ти не їси. Ми квити.

Усмішка, ледь помітна. Але справжня. Нарешті.
Мама, бабуся, тато, Мія, Левчик, Адель, Маркус і навіть Міло — всі за одним столом.
Наче нічого не було.

— Ну, нарешті ти спускаєшся, — сказала бабуся, насипаючи їй кашу.

— Я завжди вмію з’явитися тоді, коли холодна їжа, — буркнула Адель.

— Це в тебе від мене, — підморгнув тато.

— А що ви будете робити сьогодні? — спитала мама.

Міло глянув на Адель.

— Я, мабуть, поїду додому. Батьки вже, напевно, в паніці.

— І правильно. — кивнув тато. — Але ти ще заходь, синку.

Міло усміхнувся. Адель підняла брови:

— "Синку"?

— Ну а що? — захищався тато. — Ми ж його не перший день знаємо. Як не родина — то хто?

Міло знітився, Маркус подався вперед і ледь не вдавився кавою.

— Маркус, усе добре? — злякано спитала мама.

— Та… просто гаряче.

Адель опустила очі.

І тут… телефон вібрує.

Новина.
Заголовок.
Заголовок, який обпалює, як кип’яток.

> "В іншій школі зникла 16-річна учениця.
Поліція підозрює викрадення."

— Що там? — спитала Мія.

Адель не відповіла. Лише глянула на Міло і Маркуса.

Погляди — як сигнали. Всі все зрозуміли.

Гра пішла далі. Просто не з ними. Або ще не з ними.

18:41.
Парк за містом. Початок літа. Тепло, але порожньо.

Сонце повільно хилиться за лінію дерев.
Початок літа — але замість сміху на дитячих майданчиках, замість запаху морозива — лише новини.
Чорні.

— Це вже десята за цей місяць, — сказала Адель майже пошепки, тримаючи в руках старий вирізок із газети. Її голос здався чужим навіть їй самій.

— Десята... — повторив Міло, витираючи руки об джинси, ніби на них була кров. — І що, ніхто досі не зв’язав це з... ну, з нами?

— Всі вважають, що це просто "темна смуга". — Маркус глянув на обох. — Поліція має версію про якийсь культ. Але жодного слова про Гру.

Адель присіла на лавку, її пальці зім’яли газету.

— Вони змінили правила. Ми лиш гравці минулого рівня.

Пауза.

— Ми можемо знову не влазити, — тихо сказав Міло. — Це не на нас. Ми своє зробили. Вижили. Врятували тих, кого могли...

— А от саме в тому й біда, — різко перебила Адель. — Ми вижили. Значить, ми — свідки. І якщо ми не скажемо, що бачимо, значить ми такі ж, як вони.

— А якщо нас знову втягнуть? — спитав Маркус. — Якщо цього разу вже не виживемо?

Адель підняла на нього очі. Її погляд був спокійний, ніби вона щось вирішила ще до того, як сюди прийшла.

— Я не хочу чекати, поки наступною стане Мія. Або Марі. Або ми знову знайдемо когось… як Катрін.
Мертву. Саму. Без права на останнє слово.

Тиша.

Лише вітер шелестів у травах.

— У мене є ще ті документи, — сказав Міло. — Карти. Фото. Записи з тієї школи. Але тепер це не просто локації…
На них є нові імена.

Адель стисла кулаки.

— Тоді почнемо по одному. Слідувати за цими точками. Але не як тоді. Тепер — ми встановлюємо правила.

— А якщо вони вже не грають, а… полюють? — прошепотів Маркус.

— Тоді й ми більше не просто гравці.
Ми — мисливці.

21:05.
Стара бібліотека. Стіл біля вікна, навколо розкладені папки, нотатки, вирізки з газет. Тиша порушується лише шелестом сторінок.

Адель сиділа навпроти Міло і Маркуса.
На столі лежали роздруківки новин:
— «Зникла 16-річна Аліна Г. по дорозі зі школи»
— «У лісі знайдено тіло Івана Т., 17 років»
— «Поліція поки не бачить зв’язку між зникненнями»

— Десятеро, — озвався Маркус, вказуючи на хронологічну стрічку. — Усі — віком від 14 до 17.
Усі — з різних районів.
І всі — останній раз були помічені наодинці.

Міло провів пальцем по карті.

— Вони утворюють дугу. Якщо з'єднати точки — виходить… не зовсім коло. Більше схоже на… символ.

— Дивись сюди, — Адель витягнула стару записку Катрін, знайдену ще кілька місяців тому.
На звороті був вирізаний символ — трикутник із точками всередині.
— Цей знак — майже такий самий, як наш "шлях гравця", тільки… оновлений.

— Вони не просто грають. Вони показують, що це новий рівень. — Міло підсунув роздруківку ближче. — Тут, на фото з останнього місця зникнення… бачиш?

Він збільшив зображення.
На дереві — вирізане лезом:

> "РІВЕНЬ: 2.0"

— Отже… — Адель вдихнула. — Вони не просто оновили гру.
Вони її перезапустили.

---

21:47.
Все ще в бібліотеці. Маркус гортає досьє, зупиняється на одному з них.

— Чекай. Десята жертва.
Оця дівчина, Аліна…
— Що з нею? — запитала Адель.

— Вона ходила в ту саму школу, що й Ліон. І навіть вчилася з ним у молодших класах.
І ще — вона, схоже, була його племінницею.

— Що?! — Адель різко підвела голову. — Чому ми не знали?

— Бо прізвище — інше. Вона носила дівоче ім’я матері. Але ось тут… — він показав довідку, — …вказаний один із опікунів.
Філіп ЛеНуар.