Розділ 10. Кінець гри

Час: 23:57.
Місце: Підвальна зала в закинутому театрі на околиці міста.

Троє постатей — Адель, Маркус і Міло — стоять за дверима, де чутно голоси.

— Це вони? — прошепотів Міло, вдивляючись у щілину.

— Так. Подивись на ці обличчя... — відповіла Адель. — Там люди з фото в досьє. Вони були гравцями ще до нас.

— Це як культ. І кожен з них — або вижив, або зламався, — буркнув Маркус.

— Питання в тому, хто з них координатор. І де він.

А потім світло різко згасло.

Клац.

У центрі залу засвітилась лише одна лампа. І з темряви вийшла постать у сірому костюмі, з маскою зі скла.

— Доброго вечора, гравці.
— Гра добігла кінця.
— І час обрати, хто вийде з неї... переможцем.

Адель здавила Міло за зап’ястя.
Вона впізнала цей голос. Але ще не могла згадати — де саме чула його раніше.

Світло лампи виблискувало на блискучій скляній масці. Постать стояла спокійно, наче читала виставу. У приміщенні всі мовчали — навіть ті, хто називався «гравцями» попередніх поколінь. Всі чекали.

Координатор зробив кілька повільних кроків вперед і зупинився.

— Чому ми граємо? — пролунало в тиші. — Бо світ — це гра. І або ти — мисливець, або здобич.

Маркус стискав кулак. Міло — тримався ближче до Адель. А вона дивилася… не кліпаючи.

— Ви вкрали життя, — тихо сказала вона. — І за це доведеться відповісти.

— А ти думаєш, що вже виграла? — координатор кивнув у її бік. — Гра ще не закінчена.

І тоді…
він зняв маску.

Скляна оболонка ковзнула вниз.

Адель похитнулась. Кров відійшла від обличчя. Її губи тремтіли, але жодного звуку не вирвалось.
Це був... Він.

— Ти. — прошепотіла вона. — Але… як?..

Маркус остовпів.

— Ти… ти не можеш бути координатором… Тебе ж…

Міло виглядав так, ніби зараз в нього зупиниться серце.

— Я бачив твоє ім’я серед гравців, — прошепотів він.

Перед ними стояв… батько Ліона і Ноеля.
Філіп ЛеНуар.
Живий. Не ув’язнений. Не вигнаний. Не спостерігач.
Головний гравець.

— Ви всі були пішаками, — промовив він. — Навіть мої сини.
А ти, Адель, — всього лиш та, що добре вчила правила. Але не забувай: гру створюю я.

Адель зробила крок уперед.

— Тоді настав час зламати її.
— І я це зроблю. Прямо зараз.
— Але не забувай: гру створюю я.

Філіп ЛеНуар ще не встиг закінчити фразу, як почув різкий звук — клацання спускового механізму.

— Ні, Філіпе. Тепер — я.

Адель дістала пістолет. Рука не тремтіла. Палець — чітко на спуску.
І вона вистрілила.

🔫
Постріл. Один. Чіткий. Без сумнівів.

— А-аах! — голос вирвався з чужих уст.

Адель застигла на місці. Всі навколо заклякли.

Не Філіп.

Не координатор.

Перед ним — Ліон.

Він кинувся вперед у ту саму мить, коли Адель натиснула на курок.

— Ні… — прошепотіла вона.

Ліон повільно впав на коліна, тримаючись за грудну клітку. Його пальці злипались від крові.

— Навіщо… — пробурмотів Міло.

Філіп ступив крок до сина. Вперше — не як координатор.
Вперше — як батько.

— Ліон… Чому? — його голос був глухий.

— Бо... попри все, — захрипів Ліон, — я знав, що… ти все одно не даси її вбити…

Кров стікала на підлогу. Адель стояла бліда, але очі її горіли.

— Досить. — її голос був металевим. — Це був твій останній хід, координаторе.
— Тепер гра під моїми правилами.

Вона тримала пістолет націленим. Маркус підійшов поруч. Міло встав з іншого боку.

— Слухай уважно, — продовжила Адель. — Або ти зупиняєш гру. Назавжди.
— Або ще хтось помре сьогодні. І клянусь, наступним буду не я.

Філіп мовчав. Уперше за весь вечір — він не керував ситуацією.

— Ми можемо викрити тебе. Всі твої записи. Список. Карти. — додав Міло.
— Якщо зараз не припиниш усе, завтра твоє ім’я буде у кожному ЗМІ.

Маркус нахилився до Ліона, намагаючись зупинити кров.

— Він живий, — прошепотів. — Але часу мало.

Адель не відвела пістолета.

— Вибирай.
— Прямо. Зараз.
У залі стояла гробова тиша. Кров Ліона розтікалася під ним, а Маркус притискав до рани бинт, хоч і розумів — сам він не врятує.

Філіп ЛеНуар стояв ніби паралізований. Адель усе ще тримала пістолет — тепер її очі палахкотіли ненавистю і жалем водночас.

— Вирішуй. — прошипіла вона. — Або кінець, або нова жертва. Обирай.

Філіп глянув на неї, але не відповів. Лише трохи підняв голову, мов лялькар, що не готовий відпустити свої нитки.

— Ти думаєш, я відмовлюся… від ідеї, яку виношував десятиліттями?..
— Ти не знаєш, що значить контроль. Влада.

— Ти не знаєш, що таке людяність. — відповіла Адель тихо, майже пошепки.

І саме в цей момент…
Двері зі скреготом відчинились.
У темряві виринула ще одна постать — Ноель.

— ЛІОН!! — його крик прорізав тишу.

Він кинувся до брата, але на півдорозі… зупинився.

Пістолет уже дивився на нього.
— Не руш, — сказала Адель.

Міло напружився. Маркус застиг.

— Ще один крок — і ти наступна жертва. Твій батько не вибрав тебе. Ніколи не вибирав.
— Ти для нього — ще одна фігура. Як і Ліон.

— Тату?.. — Ноель стояв мов підстрелений. — Вона блефує… скажи, що вона блефує…

Філіп мовчав.

Адель зробила крок ближче. Тепер пістолет був чітко спрямований у груди Ноелю.

— Останній раз. Кінець. Або ти втратиш обох.

Тиша.

Філіп повільно опустив голову. Його плечі здригнулись.

— …Добре.

Це прозвучало майже беззвучно.

— Добре.
— Гру завершено.

І саме в цей момент, коли ці слова прозвучали…
На екрані в центрі зали з’явилось повідомлення. Червоними літерами.

> “Game Over. 10 років. 53 учасника.
Головна гра завершена.”

Потім — чорний екран.

---

Адель повільно опустила пістолет.

Міло видихнув. Маркус ще тримав Ліона.

Ноель сидів на підлозі, втупившись у свого батька.