Розділ 9. Вузол

Наступного ранку. У підвалі Маркуса.

На столі — розкидані документи, частина з папки, що її не встигли переглянути вчора. Адель, Маркус і Міло сиділи навколо, мов детективи, що намагаються встигнути до того, як знову щось станеться.

— Глянь сюди, — сказав Міло, відкриваючи один із файлів. — Ці трансакції — регулярні перекази на рахунки, пов’язані з організацією під назвою "Avenir Solutions".

— А ще цей документ — договір оренди старого комплексу. Підписаний якоюсь Г.Л. де Клерк… — пробурмотіла Адель. — Це ім’я вже десь було. У папці, де згадувався координатор…

— Ренегат — це не просто псевдонім. Це… роль. Посада, — сказав Маркус. — І вона — успадковується. Грою керують ззовні. Лоран, Філіп, навіть брати — лише фігури. У грі, якою керують з ще вищого рівня.

— Пішак. Лицар. Лялька. — пробурмотів Міло. — І ось нарешті… Лялькар.

Адель заплющила очі, вдихнула глибоко.

— Тобто все, що ми знали — це тільки сцена. А головна постать була за лаштунками весь цей час…

— Тоді хто він? — спитав Маркус. — Ми маємо щось, хоч крихту.

— Є тільки адреса офісу цієї “Avenir Solutions” у Люксембурзі. Та ми ж не можемо туди просто поїхати.

— Але ми можемо вийти на його… — Адель кинула погляд на екран телефону, куди щойно прийшло повідомлення.
Адель натиснула "заблокувати екран", швидко. Ніхто не встиг нічого побачити.

— Все добре? — спитав Маркус.

— Так. Просто нічого важливого, — посміхнулась вона. — Спам.

— Добре… — Маркус не здавався повністю переконаним.

Адель підвелась, наче перевірити чайник.

У кімнаті залишились лише ледь чутні слова Міло:

— Отже, ми маємо схему. Ми маємо імена. Але ще не маємо того, хто дав наказ…
І не маємо відповіді, чому саме ці люди — гравці.

Адель дивилась у вікно.
В голові — не відповіді. Питання.
А в кишені — план.

Вона ще раз відкрила повідомлення, яке сховала від усіх:

> Відправник: Noèl L.
"Приходь о 13:00 туди, де ти була вчора. Я сам. Це не пастка. Просто… прийди. — N."

Годинник показував 11:52.

Адель видихнула.
Вона знала, що не скаже про це нікому.
Це її хід. Її ризик. Її гра.

13:01. Закинута теплиця на околиці, обвиті виноградом стіни, порожні горщики, вологий запах старої землі.

Адель стояла біля входу, натиснувши кнопку запису на телефоні, який заздалегідь поклала до внутрішньої кишені худі. Серце гупало в грудях. Вона була сама. Вперше — на зустріч із гравцем, який міг би її знищити.

— Ти прийшла, — голос пролунав з глибини. Тихий, рівний.

Ноель вийшов із тіні — весь у чорному, з капюшоном. Його обличчя було блідим, очі — втомленими.

— Я не могла не прийти, — відповіла вона. — Ти знаєш, що у мене занадто багато питань.

Він кивнув.

— І я не можу відповісти на всі. Але на деякі — так.

— Тоді скажи, чому. Чому ви створили це все? Вбивства. Шантаж. Гра?

— Ми її не створили, — сухо відповів Ноель. — Ми в неї вступили. Колись. Як і всі. Вона вже існувала. Нас обрали, бо ми були зручними.

— Пішаків завжди обирають, — сказала Адель різко. — Але хто вибрав тебе?

Ноель опустив очі.

— Ми думали, що виграли. Коли пройшли свою хвилю. Але тоді нам сказали:

> "Переможець лише той, хто вижив останнім. А інші — повертаються в гру."

Адель затримала подих.

— То це не закінчується?

— Ніколи. Єдиний вихід — або смерть, або… перемога.

— І хто переможець?

Ноель повільно підняв на неї погляд. В його очах було щось… зломлене.

— Його вже обрано. Не ми. Не ти.

— Хто? — прошепотіла вона.

— Той, хто ніколи не грав, але завжди керував.

> Ім’я тобі не скаже нічого. Але він називає себе...
Finisseur — Завершувач.

Адель стисло стисла зуби.

— І що він хоче?

— Завершити. Гру. Гравців. Спогади. Свідків.

Тиша. Десь за стіною пролетіла ворона.

— Чому ти мені це кажеш?

— Бо… — він відвернувся, — я не хочу більше бігати по колу. І я знаю, що ти наступна. У твоїх очах — вже не страх. А щось інше.

— І що?

— Ненависть.
— Ні, — вона ступила ближче. — Це не ненависть. Це пам’ять. За всіх, хто мовчки зник.

Ноель посміхнувся куточками губ.

— Тоді, можливо, саме ти маєш шанс.

Адель витягла телефон. Запис йшов.

— Дякую, — сказала вона.

— За що?

— За те, що дав мені ключ. Тепер я знаю: у мене є суперник. І є ім’я.
14:45. Кімната Адель. Сонце за вікном повільно ховається за хмарами.

Адель вийняла телефон і одразу включила запис. В кімнаті було тихо — лише приглушене звучання голосів Ноеля наповнювало простір.

Маркус стояв поруч, руки в кишенях, злегка напружений.

— Слухай, — сказала Адель, переводячи телефон на динамік.

Звуки почали лунати, проте голос Ноеля місцями затинався, ніби якісь шматки аудіо відсутні.

— “…ми її не… створили… … … … … …… … … … …… … … … … … … … … … ……”
— “Переможець лише той, хто вижив останнім…”
— “… Finisseur — Завершувач…”
— “… … … … … … … … … … … … … … … … … … … … … … … ……”
— “...Ти маєш шанс.”

— Що це? — розгублено запитав Маркус. — Там слова пропадають.

— Я теж помітила, — тихо відповіла Адель. — Це схоже на цензуру. Хтось стер частини розмови.

— Можливо, хто-небудь слухає і намагається приховати правду? — припустив він.

— Це не просто гра, — сказала Адель, стискаючи телефон у руці. — Це… війна.

— Ми маємо бути обережними, — додав Маркус. — Зараз навіть наші кроки можуть стати відомі.

Вона кивнула.

— Я не скажу Міло поки що. Ми ще не готові.

— Добре. Ми триматимемось разом.

Вони подивилися одне на одного — у їхніх очах було одночасно страх і рішучість.
[…продовження сцени…]

Адель вимкнула телефон і подивилась на Маркуса.

— Як вони могли це зробити? Це ж мій телефон. Запис був у пам’яті, навіть не в хмарі.

— Вони, схоже, вже в кожному нашому русі, — прошепотів Маркус.