Розділ 8. Жертви і вибір

10:26. Недільний ранок. Маленьке кафе на околиці міста.

Адель тримала чашку з гарячим чаєм обома руками, ніби це могло якось захистити її від слів, які мала почути. Міло сидів поруч, мовчазний, із настороженим поглядом. Вони чекали.
І він прийшов.

Макс Дюпон — старший брат Ізабель. 18 років. Раніше усміхнений і відкритий, а тепер — виснажений, з глибокими тінями під очима.

— Ви… її друзі? — запитав він тихо, сідаючи.

Адель кивнула.
— Ми були близькі.

— Тоді скажіть мені одне. Вона… вона боялась?

Пауза. Міло глянув на Адель.

— Вона знала, що за нею стежать. Вона не боялась — вона готувалась, — відповіла дівчина.

Макс стискав руками ложку так, що побіліли кісточки.

— Я мав забрати її того дня. Але затримався. Вона писала, що знайшла щось важливе. Щось, що може «змінити правила». Це про вас?

Адель кивнула.

— Вона була частиною цього… розслідування. Гри.

— Вони її вбили, Адель. Не просто знищили — використали. Я не розумію, як це може бути просто грою.

— Це не просто гра. Це система. Вибіркове полювання.

Макс подивився на неї з сумішшю болю й злості.

— І ти думаєш, ти — виживеш?

— Я не просто хочу вижити. Я хочу зламати їх.

Міло нарешті заговорив:

— У тебе є щось, що вона залишила? Можливо, записка, файл?

Макс дістав з кишені маленький флешнак.

— Це. Її ноут зник. Але це — було в її кишені.

Адель взяла носій, обережно.

— Ми знайдемо їх. І ти це побачиш.

Макс усміхнувся вперше, сумно.

— Зробіть це. І тоді, можливо… вона не дарма померла.

Він підвівся, залишивши їх із флешкою, мовчанкою і серцем, повним важкої правди.

14:30. Містечко, парк біля школи.

Повітря пахло весною, але здавалося, що щось у ньому — неправильно. Діти бігали, сміялися, але навколо кружляла тінь тривоги.

Адель сиділа на лавці, дивлячись у телефон. Вона чекала Міло, але думки були десь далеко. Раптом її увагу привернула скупчена група людей біля дитячого майданчика.

— Що сталося? — підійшла вона до них.

Жінка середніх років, з ридаючою донькою на руках, голосно плакала:

— Вони зникли! Мій син — Андрійка… він грався тут і раптом пропав! Просто зник!

— Ви дзвонили в поліцію? — поцікавилась Адель.

— Звісно! Але… знаєте, вони кажуть, що не можуть нічого зробити без доказів.
Але я знаю, що це не просто випадок. Хтось спеціально забирає дітей.

До розмови приєднався чоловік у формі поліцейського.

— Ми розглядаємо кілька версій, — сказав він суворо. — Але поки що безрезультатно. Просимо всіх бути уважними.

Адель глибоко зітхнула. У неї піднялась шкіра від передчуття.

— Це починається знову… — прошепотіла вона.

Раптом телефон завібрував — повідомлення від Міло: "Терміново, дзвони!"

Вона набрала його.

— Міло, що трапилось? — голос Аделі тремтів.

— Я… я зник на кілька годин, — почав він. — Мене ловили. Їхні люди. Вони намагалися змусити мене мовчати.

— Ти в порядку?

— Так, але це сталося біля старої частини міста, там, де… є карти. Старі карти, які я знайшов.

— Що там?

— Позначені місця зникнень. І це не випадково.

— Треба це перевірити, — сказала Адель рішуче.

— Я… Я боюся, що тепер ми всі у небезпеці.

Вони мовчали хвилину.

— Знайдемо вихід, — сказала вона нарешті.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо це правда.

---

Навколо кружляв вітер, як знак наближення шторму, який ось-ось накриє їхнє місто.

16:42. Старий архів при закинутій будівлі в центрі.

Адель пробиралась вузькими коридорами зі старим ліхтариком у руці. Цей будинок раніше був адміністративним приміщенням міста, а тепер — частина покинутих кварталів, забутих усіма… крім неї.

— Міло казав, що карти десь тут… — бурмотіла вона, оглядаючи стіни.

Через кілька хвилин — знайшла.

Стара металева шафа з пошарпаним замком, який легко відкрився ключем, який раніше дала Ізабель.

Усередині — десятки згорнутих топографічних карт міста, датованих ще 1970–1999 роками. На деяких з них — червоні та чорні хрестики, кола, помітки.

— О Боже… — прошепотіла Адель. — Всі місця зникнень… Вони не хаотичні. Вони формують… сітку. Шаблон.

Серед мап лежала ще одна річ — старий зошит у шкіряному обкладинці. Вона обережно відкрила.

> "Гравці хвилі №2: Ізабель, Катрін, Себастьян… Адель."
"Координатори: F.L. / A.V. / Codename: Ренегат."
"Фаза третьої хвилі — підлітки та діти. Контроль через страх, втрати, маніпуляції."

— Це справжнє досьє… — прошепотіла вона. — Усе було заплановано…

Грім. Вона здригнулася.

Шум вітру посилився. Почався справжній шторм — дощ, блискавки, гуркіт. Адель вийшла на сходи, але вітер збив її з ніг.

— Не вибратись, — подумала вона. — Треба перечекати в підвалі.

Вона знову зайшла в темне приміщення, обережно зачинила двері й сіла на стару ковдру біля стіни.

Пів години потому. Стук у двері.

— Адель? — пролунав знайомий голос.

— Маркус? — вона підхопилась.

Двері відчинились. Він увійшов, повністю промоклий, дихаючи важко.

— Я знав, що ти підеш туди. Я відстежив тебе по телефону.

— Ти… прийшов за мною?

— Звісно. Я не дозволю, щоб ти залишалась тут сама.

Адель опустила погляд.

— Я знайшла дещо… важливе. Дуже важливе.

Вона показала йому карти, зошит.

— Це… — Маркус взяв зошит. — Боже. Це все підтверджує…

Він сів поруч, тихо.

— Я боюсь за тебе, Адель. Вони… Вони здатні на все.

— Я теж боюсь. Але я більше не можу ховатись.

Мовчанка.
Дощ за вікном шумів, мов шепотів чиїсь таємниці.

— Якщо я загину… — почала Адель, але Маркус різко обірвав:

— Не кажи так. Ти не загинеш. Не цього разу. Не в цій грі.

Він стис її руку.

— Я з тобою. До кінця.

Вона подивилась на нього довго, мов крізь туман.

— Добре. Але ця ніч — буде довгою.
18:58. Підвал, дощ вирує за вікнами.