Розділ 7. Тіні минулого

03:12 ночі.
Телефон завібрував на тумбочці. Різкий, різкий звук вразив її мозок крізь сон, як удар. Адель підскочила. Кімната була темна, тільки світло з вулиці слабко освітлювало стелю.

Вона взяла телефон, не дивлячись на номер.

> 📩 Нове повідомлення.
Відправник: Невідомий
Фото. Без тексту.

Вона відкрила його —
і застигла.

На екрані — її мама.
Стоїть біля автобусної зупинки. Вечір, вона тримає в руці сумку з магазину. Усміхається комусь, але камера спрямована чітко на неї. Фото було зроблене з-за рогу. Зі спостереження.

І одразу ж — друге повідомлення.

> «Правда — або її життя. Твій хід, лялько.»

Адель впустила телефон. Той з глухим звуком ударився об підлогу, а серце в грудях стислося, мов кулак.

— Ні... — прошепотіла вона. — Вони…

Вона схопила його знову, спробувала відстежити номер, але було пізно — він уже неіснуючий.

Знизу почувся шелест — хтось у домі встав попити води. Вона швидко вимкнула екран, сховала телефон під подушку й затамувала дихання.

> «Вони вже не просто грають. Вони погрожують.»

В голові калатає:

> «Як? Як вони знайшли маму? Вона ж не має нічого спільного…»
«Або має?»

Вона тихо встала, закрила штори, ще раз перевірила замки на балконі.
Сіла на підлогу.

І вперше — заплакала. Не від страху. Від люті.

— Гаразд… — прошепотіла. — Гаразд.
Ви хочете, щоб я зробила вибір?
Добре. Я зроблю. Але не той, якого ви чекаєте.
06:38.

Адель не спала. Лише переодяглася у спортивні штани, сіре худі, заплела волосся в тугий хвіст.
На кухні вже лунали звуки — мама готувала чай, тато щось шукав у сумці. Вона не могла дивитися їй в очі.

> Це твоє фото. Вони стежать за тобою. А все через мене…

— Адель, ти сьогодні встаєш раніше, ніж зазвичай, — сказала мама з усмішкою. — Усе добре?

— Просто не могла спати.
— Тобі щось наснилося?
— Ні. — Адель ковтнула повітря. — Просто день обіцяє бути довгим.

Вона схопила яблуко, сказала «я піду трохи раніше» і вийшла з дому.
Серце билося так гучно, що здавалося — його чує весь двір.

---

07:12. За старою бібліотекою.
Місце, де домовились зустрічатися. Тихо, холодно, свіже повітря після нічного дощу.
Маркус уже був там. Міло підійшов за кілька хвилин.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказав Маркус, глянувши на неї. — Ти взагалі спала?

— Не зовсім.

Вона відкрила телефон і мовчки простягнула його.
На екрані — фото мами. І друге повідомлення.

Міло застиг.
Маркус тихо вилаявся.

— Вони перейшли межу, — сказав він. — Це вже не погроза. Це…

— Відлік, — відповіла Адель. — І я не збираюся сидіти, поки вони грають моїм життям.

— Треба забрати твою маму. Приховати її. Може, поліція? — Міло нервово тер сірникову коробку в кишені.

— Ні. Якщо ми залучимо поліцію — вони вб’ють її. Вони ж завжди на крок попереду.

— Тоді що ти пропонуєш?

Адель подивилася їм у вічі. Її голос був рівний, сталевий:

— Ми знайдемо все. Всі записи. Документи. Те, що вони не хочуть, щоб ми знали. І тоді ми будемо тримати їх у заручниках, а не навпаки.

— Як саме?

— Сьогодні після школи ми знову йдемо до підвалу. Того, де ми знайшли відео. Я впевнена, що там щось є. Ще щось.
А завтра… я вийду на контакт із тим, хто насправді фінансує все це. В мене вже є ім’я.

— Ти… серйозно? — прошепотів Маркус. — Це небезпечно.

— Усе, що ми робимо — небезпечно.
Але якщо я сидітиму й мовчатиму, то наступного разу на фото буде хтось інший. І не живий.

Тиша.

Міло зітхнув і кивнув.

— Тоді план такий: школа, вивчаємо поведінку. Якщо щось дивне — фіксуємо. Потім — підвал. Потім — контакт.

— Адель, — тихо сказав Маркус, торкаючись її плеча, — якщо раптом щось піде не так…

— Не піде. Бо тепер я граю. А вони не знають, що я готова програти — тільки щоб потягнути їх за собою.
09:42. Школа. Урок історії.

Адель сиділа на задній парті, як завжди. Біля вікна, трохи в тіні, мов у власному захисному коконі. Учитель щось монотонно розповідав про старі війни, але слова звучали, наче крізь скло. Вона дивилася в зошит, та думки були далеко — підвал, повідомлення, фото мами…

> «Вони дивляться.
Але хто вони?»

Її ручка ковзнула по паперу, залишаючи не цифри й не дати — а стрілки, імена, символи. «LeNoir», «Дядько», «Зниклі». В центрі — «Я» в обводці.
Жертва? Чи вже мисливець?

— Адель, — голос вчителя прорізав тишу. — Ви з нами?

— Так, так… — вона підвела очі. — Даруйте.

Кілька учнів тихо засміялися.
Один із них — новий.

Адель одразу це помітила.
Хлопець, якого вона ніколи не бачила раніше.
Сидів у передостанньому ряду, але не писав — лише спостерігав.
Очі — надто уважні. Надто холодні.

Після уроку вона шепнула Маркусу:

— Ти бачив його?

— Що?

— Останній ряд. Ліворуч. Новий.
— Його точно не було минулого тижня, — кивнув той. — Може, перевівся?

— Може, "ввели", — прошепотіла Адель. — У гру.

---

Після третього уроку. Коридор.

Адель відчула це. Погляд.
Обернулась — хлопець зник.

Міло підійшов із-за рогу:

— Його звати Лоран. Так написано в журналі. Але знаєш що? У шкільному архіві про нього — нічого. Жодної анкети. Жодного запису про переведення.

— Прекрасно… — пробурмотіла Адель. — У нас тут новий привид.

— Або новий гравець.
— Може, навіть спостерігач.

Вони мовчки переглянулись.

І в цю мить — на дошці оголошень, прямо над розкладом, Адель побачила новий аркуш.
Без підпису. Без шрифтів. Просто видрукуваний текст:

> "Часу менше, ніж ти думаєш. Один із вас зрадить. Один — помре."

І поруч маленький чорний символ — перевернута піщана годинникова скляночка.
17:06. Після уроків.

Шкільний двір був тихим, наче вимерлим. Лише вітер куйовдив листя біля лавок, а десь за рогом каркнула ворона.
Адель стояла біля Міло, тримаючи рюкзак міцно обома руками.