Розділ 6. „Темрява під землею“

> Пам'ятай, у грі головне — не вірити тому, хто приходить першим. Бо перший — завжди спостерігач.

Підвал затих.

Адель стояла нерухомо, притиснувши спину до холодної стіни. Ліхтарик був вимкнений, ніж у руці. Темрява обіймала її, стискала з усіх боків, як мокре простирадло. Дихати ставало важко.

Крок. Ще один. Тихий, впевнений. Хтось був зовсім поруч.

Вона затримала подих, намагаючись розрізнити напрямок.

— Не бійся, — раптом пролунало зовсім близько. Голос — хрипкий, низький, майже спокійний.

Вона різко ввімкнула ліхтарик і направила промінь у темряву.

Юнак. Літ 17–18. Темні кучеряві волосся, глибокі сині очі. Куртка з діркою на плечі. Він не ворухнувся.

— Хто ти?! — її голос затремтів, але не через страх. — Що ти тут робиш?!

— Я той, хто стежив за Катрін. І той, хто дожив до цього моменту.

— Тобто… ти з них?

— Ні. Я був у грі раніше. І вийшов. Але не весь. — Він посміхнувся перекошено, гірко. — Ім’я моє — Міло.

Адель не знижувала ножа.

— Чому я маю тобі вірити?

— Бо я знаю, що буде далі. І знаю, що ті файли, які ти знайшла… це ще не все. Вони — тільки ключ. А двері — досі замкнені.

Він підійшов повільно і витягнув із кишені… чорну флешку, загорнуту в тканину.

— Це було в сумці Ізабель. Вона залишила її мені. Сказала: “Покажи тільки Адель.”

Серце Адель забилось ще швидше.

— Чому мені?

— Бо вона вірила, що ти зможеш. Що ти не зламаєшся, коли побачиш правду.

Адель опустила руку з ножем. На мить.

— Покажи.

Пилова кімната у підвалі знову занурилась у тишу. Міло сів на старий дерев’яний ящик, витягнув з рюкзака маленький ноутбук. Його руки трішки тремтіли — чи від холоду, чи від того, що вони зараз побачать.

— Тут не все, — сказав він, вставляючи флешку, — але цього вже достатньо, щоб зрозуміти, у що ми вв’язались.

Екран засвітився. Адель стояла позаду нього, ніби боялася наблизитися.

Флешка мала лише одну папку — "PROJECT: LE NOIR". Усередині — кілька коротких відео, і один файл із датою: 04.05.2024.

— Це день перед тим, як зникла Катрін, — прошепотіла вона.

Міло кивнув і запустив файл.

---

Запис із камер спостереження. Підвал. Не цей, інший. Бетонні стіни, одна лампа над головою, що мерехтить.

У кутку сидить дівчина. Її обличчя майже не видно — камера далеко, але рухи її знайомі. Вона згорнута, тремтить. Часом кричить — беззвучно, бо звук вимкнений.

— Це… — Адель затамувала подих. — Це Еліс… Вона зникла минулого року.

Наступне відео — інший день, інша дівчина. Тепер — Ізабель. Вона сидить спокійніше, щось пише на стіні.

— Що це за місце? — запитала Адель.

— Один із "чорних підвалів", — відповів Міло. — Так їх називали в переписках. Всього їх щонайменше троє.

Останнє відео мало іншу атмосферу.
Файл був позначений як "PRIVATE / WARNING / DANGER".
Міло глянув на неї:

— Готова?

Адель не відповіла. Лише кивнула.

---

Екран засвітився.
Камера вела знизу — знизу під столом. Ледь видно обличчя, але чути голоси.

> — Якщо вона не зламається — стане нам на користь.
— Вона схожа на неї… пам’ятаєш ту, з 2009-го?
— Адель сильніша. Вона… цікава.

Це був голос дядька Ліона. Той самий. Хрипкий, повільний, з хижим присмаком.

А далі — ще один голос.
Спокійний. Молодий.
Занадто знайомий.

> — Добре. Я зроблю те, що треба. Тільки не чіпайте її зараз.

Адель відчула, як серце боляче стискається.

> — Це... Маркус?..

Міло мовчки глянув на неї.

— Ні… — прошепотіла вона, — він не міг… він…

Запис обривається. Чорний екран. Системний сигнал завершення.

---

Тиша.

— Ти не знаєш всього, — Міло говорив обережно, — можливо, його змусили. А може, він подвійний гравець. Я теж не розумію до кінця. Але цей голос… він там.

Адель відступила на кілька кроків.
У голові — шум, в очах — паніка.

> «Ні… не він. Тільки не він.»

Але в глибині — щось стислося. Щось, що вже знало:

> «Гра — набагато ближче, ніж я думала.»

Вона йшла швидко, майже бігла. Повітря було ще прохолодне, липке від ранкового туману.
Позаду — зачинені двері підвалу. Флешка — в кишені. Ніж — теж.
На екрані телефону: 05:57.

— Чекай! — крикнув Міло, коли вона вже піднімалася вгору до вулиці.

Вона озирнулася. Його обличчя було тривожним, але щирим.

— Я… дай мені свій номер. Ми не зможемо окремо. Вони сильні.

Адель простягла йому телефон. Її руки ще тремтіли, але вона вже навчилася цього не показувати.

— Якщо ти зрадиш мене, — сказала вона спокійно, — я знайду тебе швидше, ніж вони.

Міло усміхнувся криво:

— О, я вже звик.

Обмін — і вона побігла далі. Швидше. Головне — до Маркуса.

---

Його будинок виглядав спокійно. На першому поверсі ще не горіло світло.
Вона підійшла до дверей і натисла дзвінок.

Раз. Два.

— Хто там? — голос був зсередини — хрипкий, сонний, знайомий.

— Це я, Адель. Відкрий.

Пауза.
Двері повільно відкрились.

Маркус стояв у штанях і білій футболці. Очі червоні, волосся скуйовджене. Він не питав нічого — просто відійшов вбік, даючи їй увійти.

— Я знаю, — сказала вона одразу. — Про відео. Про підвал. Про те, що ти був там.

Його очі широко відкрились. Він сів на край дивану, тримаючись за голову.

— Я не мав вибору…

— Не смій. Не починай з цього. Ти був там. Ти говорив із ними. Ти прикривав…

— Адель, — перебив він. — Слухай. Я зробив те, що мені сказали. Бо якби не зробив — наступного дня… мій тато не дійшов би до роботи. Мама б не прокинулась. Мій брат… його навіть не знайшли б. Вони це зробили б. Вони вбивають без вагань. Як Ізабель. Як Катрін. Я… я був у їхніх руках. І досі є.

Адель мовчала. Вперше вона бачила його таким — зламаним, не ідеальним, без захисту.

— То ти… ти був з ними весь час?