Розділ 5. Наступ в моїх руках

Вечір був неспокійним. Повітря здавалося густим, ніби ним давно не дихали. Сонце повільно занурювалося за горизонт, залишаючи по собі рудий відблиск на хмарах.

Адель сиділа біля вікна у своїй кімнаті, загорнувшись у старий худі Ізабель. Її пальці міцно стискали маленьку записку, знайдену в книзі. Вона перечитала її вже щонайменше десять разів.

> "Ти не одна. Ми дивимось."

Вона відклала папір і повільно підвелася. Думка, яка зріла в її голові цілий день, нарешті стала вироком.

— Я піду туди, — прошепотіла сама собі.

Її серце билося частіше, але страх не паралізував — навпаки, додавав рішучості. Вона знала, що тієї ночі, коли Ізабель зникла, вона хотіла показати їй "одне місце", де все зберігалося. Старий будинок. Закинутий, на околиці. Там вони мали зустрітись ще раз, але не встигли.

> "А я маю дізнатись, що вона хотіла сказати."

Вона обережно зібрала речі: ліхтарик, перцевий балончик, блокнот, де були нотатки Ізабель, і свій старий телефон без сім-карти — Ізабель ніколи не писала на звичайний, а тільки на цей.
Закривши двері на ключ, вона вийшла через балкон. Повільно, як у фільмі. Через дах, вниз по пожежній драбині. Її кеди м’яко приземлились на траву у дворі.

Світлові плями ламп горіли лише через одну. Район був тихий. Занадто тихий.

Шлях до закинутого будинку вона знала добре — вони з Ізабель там колись ховались від уроків, і ще тоді дівчина обмовилась:

> "Тут можна сховати все. І знайти навіть те, чого не хочеш знати."

Це звучало жартома. Але тепер... усе мало сенс.

Через пів години вона вже стояла біля тієї самої будівлі. Стара дерев’яна хатина з полущеною фарбою, заклеєними вікнами і дверима, що хитались на ржавих петлях.

— Готова, — сказала вона собі. — Немає вороття.

Вона ввійшла. Перші кроки — тихі. Повітря було сирим і гірким. На підлозі — пил, шматки газети, порожні пляшки. Але щось тут не здавалося зовсім покинутим.

Вона пройшла повз камін, повз старе дзеркало. Підійшла до тієї самої кімнати з полицею, де Ізабель востаннє щось шукала. Там, під розваленою шафою, ледь виднівся зім’ятий клаптик ковдри.

Адель нахилилась.

— Тут хтось був. Недавно.

Поруч — пластиковий стакан наполовину з водою. Вона торкнулася пальцем — ще холодний.

На підлозі — обгоріла свічка, недопалок з помадою, яку точно носила Ізабель.

І ще щось…

> Маленький аркуш, акуратно покладений на зламану плитку.

Вона сіла навпочіпки і взяла його до рук.

> "Ти ризикуєш. Але ми це поважаємо."

Її пальці здригнулись.
Очі ковзнули по темній кімнаті. Хтось був тут. Нещодавно. Можливо — досі поруч.
Адель обернулася різко. Серце вибухало у грудях.

— Покажись! — крикнула вона в темряву.

Відповіді не було. Тільки тиша і шелест вітру в тріснутих вікнах.

Вона зібрала записку, сховала її до кишені й швидко рушила до виходу.

Вийшовши на двір, вона ще раз оглянула дім. Ліхтарик світив рівно. Але в одному з вікон — їй здалося, ніби мигнула тінь. Чи не здалося?..

Адель втягнула повітря.

— Тепер я знаю, що вони бояться. І що гра вже змінилась.
Адель стояла на зупинці, сховавшись у тіні, дивлячись, чи ніхто за нею не слідкує. Серце билося швидко, але рівно — вона ніби сама себе змушувала бути холодною, мов лід.

Її руки були в кишенях худі, пальці стискали записку:

> "Ти ризикуєш. Але ми це поважаємо."

— Поважаєте, так?.. — прошепотіла вона. — А може, просто граєтесь.

Вона подивилась на старий годинник на телефоні: 21:47.

> «Я не можу повернутись додому ні з чим. Якщо Ізабель щось залишила — це мусить бути тут. У тій кімнаті.»

Вона знову повернулася до будинку, тепер уже з набагато більшим обережністю. Її тіло рухалося повільно, очі ловили кожен порух тіні, кожен звук.
У кімнаті з каміном вона стала навколішки, зсунула уламки старої шафи й намацала тріщину в підлозі.

— Ти казала: «Справжнє завжди ховається під брудом», пам’ятаєш, Ізабель?.. — сказала вона вголос. — Дай мені знак…

Вона провела рукою по щілині і натрапила на щось металеве. Маленька заіржавіла клямка.

— Є!

Підлога легко піддалася — ніби хтось вже відкривав це нещодавно. Усередині була тонка пластикова коробка і ще старий конверт з трохи обгорілими краями.

Адель витягла обидва предмети і сіла просто на пилюку.

Спочатку — конверт.

Він був без імені. Відкривши, вона побачила аркуш, з якого вирізали половину тексту, але залишився список. Списаний нерівним, майже дитячим почерком:

---

"СПОСТЕРЕЖЕННЯ"
• Еліс Г. — 17.04
• Ян П. — 22.04
• Катрін Ш. — 03.05
• Ізабель Р. — 06.05
• Адель М. — сьогодні

---

Рука дівчини здригнулась. Пальці стиснулись до болю.

— Це… неможливо.

Вона обвела очима рядки. Кожна дата — дата зникнення чи смерті. Її ім’я було останнім.

> «Отже, я мала померти сьогодні…»

В горлі пересохло. Плечі затремтіли.

> «Але я жива. Щось змінило гру. Я зірвала їм хід.»

Адель швидко поклала список до кишені й відкрила коробку. Всередині — кілька фотографій. На одній із них — вона, біля школи. У руках — сумка, обличчя повернуте до сонця.

— Це… сьогоднішній ранок, — сказала вона вголос. — Це зроблено кілька годин тому.

На звороті напис:

> "Ти вже в грі, лялько."

Адель стиснула кулаки.

— Ви граєте. Добре. Але я вже знаю правила. І я не та, хто здається.
Адель поверталась додому пізно. Хоч надворі вже панувала темрява, місто жило: хтось ішов із покупками, хтось вигулював собаку, вікна будинків світили теплим світлом. Але вона не чула і не бачила нічого — в голові крутився тільки цей список і її ім’я в ньому.

Вона стискала фотографію в кишені, мов ніж. Її образ сьогоднішнього ранку — такий звичайний, живий, безтурботний. І поруч — напис:

> "Ти вже в грі, лялько."