Розділ 4. Перше кровопролиття

Ранок починався, як завжди. Повільне прокидання, тьмяне світло за вікном, запах кави й грінок із кухні. Але всередині Адель усе ще тримався присмак сну. І гірка тривога від нічного фото.

Вона спустилась сходами, тримаючи чашку з чаєм. Волосся ще вологе після душу, на ній — стара улюблена кофта. Вона намагалася виглядати звично, але погляд — порожній.

— Доброго ранку, — озвався тато, не відриваючись від телевізора.

— Привіт, — прошепотіла вона, сіла навпроти.

З динаміків лунав голос ведучого з ранкових новин:

> — …тіла двох дівчат, віком приблизно п’ятнадцяти-шістнадцяти років, були знайдені сьогодні вночі у закинутому парку на північній стороні міста. За попередніми даними, над ними було скоєне жорстоке вбивство. Поліція встановила особи: Ізабель Дрезен та Катрін Майєр…

ЧААААААШ!!!

Чашка вилетіла з її рук і розбилась об підлогу. Шматки скла, чай, що розтікається, і пар — усе злилося в один кадр. Тато здригнувся, обернувся до неї:

— Адель?! Ти обпеклась?! Що з тобою?!

Адель опустила очі на руки. Скло порізало палець. Кип’яток вже обпалив зап’ястя. Але вона нічого не відчувала. Ні болю. Ні шоку. Лише… пустоту. І глуху, холодну злість.

> — "…Поліція підозрює, що дівчата могли стати жертвами серійного злочинця. Мешканців просять залишатися обережними та повідомляти про будь-які підозрілі дії…"

— Адель! — тато нахилився до неї, вже біг за аптечкою. — Треба продезінфікувати!

— Не треба, — сказала вона спокійно, майже шепотом. Її очі були спрямовані в одну точку — на екран.

— Що?

Вона підняла голову. І на мить тато завмер, бо побачив не знайому доньку, а погляд, якого раніше не бачив у ній ніколи.

— Я в порядку, — сказала вона. — Просто... чай був занадто гарячий.

Вона повільно встала. Взяла рушник, витерла руки, і поки тато нервово збирав осколки, вона вже була на сходах.

У голові зароджувався план. Чіткий. Бездоганний.

> “Це було попередження. А тепер — моя черга діяти.”

У кімнаті було майже темно. Тільки вузький промінь ранкового сонця пробивався крізь край штори. Адель стояла навколішки посеред підлоги. Перед нею — стара картонна коробка з пожовтілими краями. Всередині — усе, що могло колись стати доказами.

Флешка від Ізабель, роздруківки з фото Катрін, нотатки з іменами, номерами телефонів, адресами. Записка, де вперше з’явилося “лялько”. Фотографія з камер відеоспостереження з тією машиною. Її власні короткі щоденники з відмітками, кого коли бачила, і навіть… малюнок. Намальоване обличчя без рис. Тільки очі — холодні, темні.

Вона обережно загорнула флешку в тканину й поклала в центр коробки.

— Ви не знищите це, — прошепотіла вона. — Я не дам вам знову стерти правду.

Адель підвелася і відійшла до стіни. Там, де завжди лежав килим, був маленький гачок. Вона відсунула його — і зняла тонку фанерну панель у підлозі. В нішу, майже непомітну, помістила коробку.

— Якщо щось станеться… хоч хтось знайде це, — подумала вона. Потім обережно закрила панель, застелила килимом і повернула всі речі, як було.

Далі — безпека.

Вона підбігла до вікна. Закрила його. Один замок. Другий. Потім балкон — міцно. Закрутила фіранки, щільно затягла. Їй потрібно було, щоб жоден погляд іззовні не бачив її слабкою.

Підійшла до шафи, одягла звичний спортивний костюм. Все виглядало як завжди — але всередині не було вже тієї самої Адель.

Вона кинула погляд на дзеркало. Очі — темні, втомлені, але рішучі. І раптом прошепотіла сама собі:

— Сьогодні я зроблю перший крок. Ви почали цю гру. Але я закінчу її.

Вона взяла рюкзак, на мить зупинилась біля дверей. Серце билося глухо, як барабан десь глибоко.

> “Вони забрали Ізабель. Забрали Катрін. Але мене — не заберуть. Я вас знайду. І покараю.”

Двері зачинились. У кімнаті знову настала тиша.

А під підлогою — лежала правда.

Коридор школи зустрів Адель гулом. Голоси, метушня, двері, що грюкали, зойки та приглушені крики. Це була не звичайна шкільна метушня — це була паніка.

Щойно вона переступила поріг, погляди почали стікатися до неї. Спочатку — кілька. Потім десятки. Хтось нашвидку підштовхував однокласників ліктем, хтось знімав щось на телефон. І вже за кілька секунд — уся школа ніби знала: Адель тут.

— Це вона...
— Справді вона була з Ізабель учора?
— Кажуть, вони разом зникли зі школи.
— А тепер Ізабель мертва…

Адель ішла повільно, погляд прямий, але пальці стискали лямку рюкзака так, що аж кістки боліли.

Біля шафок група учнів з паралелі вже активно щось обговорювала.

— Я її бачив учора, — голос хлопця з 10-Б. — Вона стояла з Ізабель біля книгарні. Години дві вони щось шепотіли.
— А Ізабель ж ще давно школу покинула…
— Ну і що? Вони явно щось знали!
— Думаєш, Адель щось зробила?
— А може, вона просто… наступна.

Ці слова врізались, як ножі. Але Адель не показувала слабкості. Пройшла повз, не зупинившись. Підійшла до своєї шафки.

І там, під книгою — нова записка.

Тонкий аркуш, чорним маркером:

> "Ти все ближче. Вони не були останніми."

Рука здригнулась. Вона швидко сховала записку в кишеню. І саме в цю мить хтось іззаду кинув:

— Ти що, навіть не переживаєш?

Вона різко обернулась. Перед нею стояла Лана — одна з тих, хто завжди вміла встромити ніж між ребер найніжніше.

— Що?

— Ну, твоя подруга мертва. І та друга, Катрін. А ти навіть не виглядаєш засмученою.

— Я не повинна показувати це тут, — спокійно сказала Адель. — Бо це не ваш спектакль.

Лана скривилась, але відступила.

І тут із гучномовця пролунав голос заступниці директора:

> — Усі учні класів 9–11 терміново збираються в актовій залі. Буде оголошення. І… прохання до Адель Міллер залишитися після зборів. Вас хоче бачити поліція.

Уся школа ніби завмерла.

Адель стояла мовчки. Погляд — нерухомий. Серце — в комі.

> "Отже, почалося."