Розділ 3. Таємниці які є ключем усього

Вечір. Світло настільної лампи лагідно огортало кімнату Адель, створюючи тіньові візерунки на стінах. Вона сиділа за столом, перед нею лежало товсте, потерте досьє — колекція паперів, фотографій і заміток. Це було те, що Катрін залишила їй перед зникненням.

Вона відкрила першу сторінку і прочитала заголовок:

“Брати Вольтен — Ліон і Ноель. Спадкоємці тіней.”

В голові гулко відлунювали слова Катрін, коли вона розповідала про цих братів:

> “Вони не просто брати. Це — частина великої гри. Їхній дядько, Еріх Вольтен, — людина, яка контролює не тільки гроші, але й тіні нашого міста. Він може змусити будь-кого зникнути... або зламати.”

Адель перегортала сторінки, наче розкривала таємниці, про які раніше не знала.

На одній з фотографій — Ліон, молодий, але з холодним поглядом, що пробирав до кісток.

Під ним — короткий опис:

“Ліон Вольтен — старший брат, холоднокровний і розрахований. Його ім’я бояться шепотіти.”

Далі — Ноель, більш загадковий, але не менш небезпечний.

— “Ноель Вольтен — темна сторона родини. Ніхто не знає, що у нього на думці, але його дії говорять голосніше за слова.”

Найбільш гучна заява була про Еріка Вольтена — їхнього дядька.

— “Еріх Вольтен — багатий і впливовий. Він володіє бізнесом, політичними зв’язками і... небезпечними секретами. Його ім’я пов’язують з багатьма зникненнями в місті.”

Адель зітхнула, втрачаючи лічильник сторінок, які перечитала.

З кожною новою подробицею зростало відчуття небезпеки, але й надії.

— Якщо це правда, — прошепотіла вона, — то це ключ. Це той самий пазл, що треба зібрати.

Вона знайшла й записи про зв’язки братів з кримінальним світом, інформацію про їхні поїздки і дивні контакти.

— Що ж, Еріх Вольтен — це не просто дядько, — подумала вона. — Це головний гравець, і якщо він намагається щось приховати, значить, ця гра дуже велика.

З кімнати долинали звуки міста, але для Адель це було ніби далеко — занадто далеко від реальності.

Вона підняла очі до вікна, де мерехтіли вогні вулиць.

— Мені потрібно дізнатися більше, — твердо сказала вона собі. — Для Катрін. Для себе. Для всіх.

Наступні дні стали схожими на пастку.
Адель постійно ловила на собі чужі погляди — у місті, в школі, навіть вдома. Вони були не завжди відкриті, іноді — лише мигцем у відображенні вікна, в дзеркалі магазину чи в тінях перехожих.

Одного разу, прямуючи зі школи, вона побачила біля себе чоловіка в чорному капюшоні, що йшов рівно за нею вже декілька кварталів. Вона кілька разів зупинялась і змінювала напрям, але він не зникав.

— Перестань. Це параноя, — прошепотіла вона собі, стискаючи рюкзак.

Але наступного дня її щоденник із записами Катрін зник. Адель була впевнена: вона залишила його вдома, на тумбочці.

Ще через день телефон задзвонив серед ночі. Невідомий номер.

— Адель, — прозвучав спокійний, низький голос. — Ти не маєш ритися в тому, що тобі не належить.
— Хто це?! — вигукнула вона, але у відповідь почулося лише клацання роз’єднання.

Уже зранку вона виявила на екрані свого телефона смс із фотографією. Вона — на вулиці. Сфотографована ззаду. І підпис:

> "Зроби ще крок — і хтось інший зникне."

Цілий день після цього Адель не могла знайти собі місця. Вона сиділа на лавці біля школи, кутаючись у худі, і вперше за довгий час їй хотілося втекти. Просто зникнути з усього цього.

— Досі така вперта? — пролунав знайомий голос позаду.

Адель різко обернулась. Перед нею стояла Ізабель, колишня староста паралельного класу. Вони не спілкувались уже майже рік, відколи Ізабель пішла з школи після дивного скандалу, що раптово зам’яли.

— Ізабель? — Адель не повірила власним очам. — Звідки ти тут?

— Побачила твоє ім’я у старих списках і зрозуміла, що мушу тебе знайти, — сказала вона, сідаючи поруч. — Ти покопалась у минулому. І тепер воно дивиться на тебе впритул.

— Ти знаєш про братів Вольтен?

— Я знаю більше, ніж тобі здається. — Ізабель подивилася прямо в очі. — Я мала справу з їхнім дядьком. Еріх Вольтен — це не просто “багатий родич”. Він купує людей. Тільки я не продалась.

Адель відчула, як мороз пройшовся по спині.

— Ти кажеш, що можеш допомогти?

— Я вже допомагаю. Я знаю, де може бути твій щоденник. І я знаю, хто зробив ці фото.
— Хто?
— Для початку — давай скажемо, що це не тільки Ліон і Ноель. Тут є третій. І він ближче, ніж ти думаєш.
 

Місце було людним — міський книжковий ярмарок, де Адель і Ізабель домовились зустрітись із дівчиною, яка, за словами Ізабель, могла знати, куди зник щоденник.

Повітря пахло гарячими вафлями, кавою, і книжковим пилом. Скрізь — шум, музика, голоси.

Адель озиралася — їй було тривожно в натовпі, але з Ізабель поруч вона почувалась трохи впевненіше.

— Вона мала бути біля старої сцени, — промовила Ізабель, роздивляючись людей.

І саме в цей момент усе зупинилось.

Біля стенду з антикварними книгами стояли вони. Ліон і Ноель. Обоє — спокійні, впевнені, як хижаки на полюванні. Вони тримали в руках якісь книги, усміхались продавцю.

Адель різко зупинилась. Ізабель теж.

— Вони тут, — прошепотіла Адель.

Ліон перший повернув голову. Його погляд ковзнув по Ізабель — і злегка звузився, але обличчя залишилось незворушним. Потім — він зустрівся поглядом з Адель.

Його усмішка стала холодною.

— О, знайоме обличчя, — сказав він, підходячи ближче. — Доброго дня, Адель.

Ноель ішов позаду, мов тінь, погляд його не був доброзичливим.

— Що ти тут робиш? — голос Адель був твердий.

— Просто шукаю щось нове для читання, — Ліон кивнув на книги в руках. — Може, щось про маніпуляцію людьми... або про мистецтво уникати в’язниці.

Ізабель не стрималась:

— І вам це добре вдається, правда?

Ліон перевів погляд на неї.

— Перепрошую... ми знайомі? — його голос був надто ввічливим, але в очах блищав лід.

— Не прикидайся, — відповіла Ізабель. — Ти добре пам’ятаєш, як усе було.