Розділ 2. Ти вже в грі лялечко...

Вона прокинулася ще до дзвінка будильника. Було 5:12. За вікном — майже ніч. Перші сірі промені лиш починали прокрадатися в кімнату, як привиди, які не знають, чи варто їм з’являтись повністю.

Адель лежала на спині й не ворушилась. Її серце билося повільно, але сильно. У повітрі було щось… не те. Вона не знала, що саме, але відчуття тривоги оселилося всередині неї ще вночі, коли вона не могла заснути після слів Маркуса.

Ноель і Ліон вийшли. Вони на свободі.

В голові знову й знову прокручувались обличчя. Усмішка Ліона — холодна, розтягнута, мов у кішки перед стрибком. Погляд Ноеля — темний, мов нічний ставок, у якому щось рухається під поверхнею.

Адель обережно підвелася й підійшла до вікна. Її кімната на другому поверсі, і з вікна було видно частину подвір’я, старий кущ бузку та дерев’яну лаву, на якій вона колись годинами сиділа з Маркусом, обговорюючи все на світі. Сьогодні лавка здавалася пустою і чужою.

Вона провела долонею по підвіконню, а тоді її пальці завмерли.

На вікні, ззовні, були сліди.

Тонкі смуги, наче хтось провів пальцями по склу. П’ять чітких ліній, трохи нерівних, трохи зміщених. Немов хтось стояв просто під її вікном уночі… і торкався.

Адель різко вдихнула. На мить їй здалося, що серце зупинилося. Вона подивилася вниз. У дворі — нікого. Усе спокійно. Але ці сліди... Вона точно вчора мила вікно зсередини, і зовні теж воно було чисте. Там не могло бути ніяких відбитків.

— Ні… — прошепотіла вона і зробила крок назад.

Її думки металися, як дикі птахи в клітці. Чи це міг бути хтось із родини? Сусід? Але навіщо? Якби хотіли з нею поговорити — не лякали б уночі.

Ні, це був знак. Тихий. Прямий. Ліон або Ноель. Хтось із них. А може — обидва.

Вона не збудила ні Мію, ні бабусю. Не сказала нічого, навіть коли мама принесла чай на сніданок, а Мія бурмотіла щось про контрольну з хімії. Всі говорили, жартували, планували день — і тільки Адель мовчала, несучи в собі цей слід, наче таємний шрам.

— Ти нормально спала? — спитав тато, засовуючи газету в рюкзак.

— Нормально, — збрехала вона тихо.

Їй хотілося закричати: «Ні! Хтось стояв під моїм вікном! Хтось залишив слід пальців! Це не сон!» Але вона знала: вони або не повірять, або просто злякаються.

Адель мовчки вдягла худі, взяла рюкзак і вийшла з дому першою. Надворі ще було холодно, трава — вкрита росою, а небо все ще мало той непривітний сірий відтінок, який вона почала ненавидіти.

Цей день почався не так, як звичайний. І він точно не закінчиться спокоєм.

Школа здавалася такою ж самою, як і завжди. Але Адель відчувала: щоразу все змінюється. Вона йшла через коридор, і кожен крок здавався важким, мов земля під ногами не була зовсім твердою. Всі навколо були такими ж, але в її голові крутилося лише одне — Ліон і Ноель на волі.

Але навколо все продовжувало жити звичним життям. Дівчата в перерву сміялися, хлопці обговорювали футбольні матчі, а в класах дзвеніли дзвінки та розмови.

Вона зайшла до свого класу, і зразу відчула, як на неї знову впала тінь незручності. Очі однокласників, які миттєво вгадали, що сталося, зустріли її погляд. Погляди були різними — деякі сумні, інші — навіть ворожі.

— Ти чула? — сказала Каріна, підходячи ззаду і шепочучи їй на вухо. — Ліон і Ноель вийшли!

Адель перевела подих, намагаючись не видавати своїх емоцій. Вона кивнула, але в голосі відчулась легка напруга:

— Я чула, так. Що тепер?

Каріна подивилася на неї, мовби намагаючись зрозуміти, скільки Адель насправді знає.

— Це жахливо! Вони ж мали сидіти ще пару років! Як це так?

Адель відчула, як серце стискається. Її рука тремтіла, коли вона взяла зошит і почала записувати на ньому що завгодно, щоб не показати свою розгубленість.

— А ти не боїшся? — запитала Каріна, підсівши до неї. — Я чула, що вони вже десь біля стадіону стояли. Це не жарт.

Адель стисла зуби і нічого не відповіла. Вона не могла сказати правду, бо як це пояснити? Вона була втягнута у цю гру, і жодне слово не мало сенсу.

— Але я чула, — продовжила Каріна, — вони не просто так вийшли. Дядько Ноеля знову щось влаштував. Йому це вдається. Це не просто вплив — це справжня помста.

Адель вдивилася в очі Каріні, але нічого не сказала. Слова просто не виходили з її губ.

Дзвоник на перерву вдарив, і більшість учнів вирушили на коридор, але голоси, які звучали за її спиною, не затихали.

— Як ви думаєте, вони тепер тут? — почувся голос Олени, коли вона проходила повз.

— Вони ж не можуть тут бути! — відповів хтось із хлопців. — Їх мати контролює все місто. Всі бояться їх.

Адель відчула, як грудна клітка стискається. Вона на мить підняла голову і побачила погляди однокласників, які, здавалось, вже точно були її ворогами.

— Якщо ти все ще думаєш, що вони тут просто так, ти дуже помиляєшся, — сказала дівчина ззаду, підходячи до Адель. Це була Аня, одна з тих, хто завжди любив знаходити сенсації.

— Але я… — почала Адель, але Аня перебила її:

— Ти чула, вони могли пройти через всі ці міста і нічого не сталося, бо у них є гроші. Так що не сподівайся, що вони забули про тебе.

Адель відчула, як її серце стискається, і на мить зупинилося. Це була не просто чутка. Вони знали. Вони могли бути поруч.

— Я не знаю, про що ти, — тихо сказала вона і схилила голову, намагаючись не показати своїх страхів.

Але це не допомогло. Усередині неї щось змішувалось знову — почуття гніву, страху, розчарування. Чи могла вона залишитися тут, у цьому місті, де на кожному кроці чекала небезпека?

---
Адель підійшла до шафки, намагаючись не звертати уваги на чутки. Відчуття чужих очей не полишало її навіть тут. Вона відчувала, що всі погляди — це не просто цікавість. Вони спостерігали за нею. Як за іграшкою. Як за тим, хто ще не зламався, але ось-ось може.

Але коли вона відчинила шафку — всередині лежала нова записка, знову без підпису. Вона обережно її витягла і прочитала: