Розділ 1. Після тиші

Ранок почався не зі звуків — а з дивної, густої тиші. Такої, що немов тиснула на груди.
Адель лежала в ліжку, розплющивши очі, і дивилась у стелю, яка вже мала легкий відтінок денного світла. У кімнаті пахло ніччю — тим особливим запахом, що залишається після довгих думок, страху… і листів.

Погляд одразу впав на тумбочку. Там, де лежав той лист.

Адель повільно піднялася, не поспішаючи. Рухалась обережно — ніби боялась, що хтось за нею спостерігає. І хоча в кімнаті не було нікого, відчуття не проходило.

Вона взяла конверт, прочитала слова ще раз:

> „Ти зробила перший хід правильно. Але не забувай: гра ще не завершена.“

— Що ти від мене хочеш?.. — прошепотіла вона вголос.

Серце билося швидше. Ні, це не просто гра. І вона це відчула ще в ту ніч.

Адель обгорнула лист у стару записну книжку й заховала під одягом у глибоку шухляду, потім накрила кількома блокнотами й коробкою з дрібничками. Вона знала: ніхто не повинен знайти це. Навіть Мія. Навіть Маркус.

Вона вмилася холодною водою. Подивилася у дзеркало — подряпина на щоці виглядала краще, але все одно помітно. Вона взяла тональний крем і обережно замаскувала її, хоча в глибині душі розуміла — є речі, які не сховаєш косметикою.

На неї чекала школа. Люди. Питання. Погляди.

Та найгірше — відчуття, що щось починається знову.

Після сніданку — швидкого і майже безсмакового — Адель пішла назад у кімнату. У руках вона тримала лист, загорнутий у темну тканину, вирвану з внутрішньої підкладки старої куртки.

Вона озиралася що кілька секунд, хоча була вдома.
Але страх не завжди має сенс. Він просто є.

Відкривши стару дерев’яну шафу, вона підняла нижню панель. Там — вузький зазор, про який знала лише вона. Колись вона ховала туди шоколад, потім — щоденник. Тепер — щось зовсім інше.

Адель поклала загорнутий лист усередину, між деревом і тканиною. Засунула глибше. Потім наклала зверху два старі зошити з біології, кришку від коробки і блокнот із дитячими наклейками — на випадок, якщо хтось раптом загляне.

— Якщо ти знову з’явишся, — прошепотіла вона, — то знай: я вже не та, якою була в першій грі.

Закриваючи шафу, вона відчула, як легка тінь тривоги пройшла по хребту.

Все заховано. Все безпечно. Мабуть.

Адель озирнула кімнату, подивилася ще раз на дзеркало, поправила волосся і вдягла світло-сірий худі та чорні спортивні штани. Вони вже стали її щитом — звичним і затишним.

Перед виходом вона ще раз зупинилася. Поглянула на шафу.

— Нікому. Навіть Маркусу, — твердо сказала вона собі.

Це був її власний простір. Її правила. Її гра.
День був сірий. Не дощовий, не вітряний — просто сірий до кісток. Такі дні пахнуть затертими сторінками підручників, запиленим крейдяним повітрям і поганим настроєм.

Адель стояла біля шкільних дверей і вдихала це все, ніби повітря могло заспокоїти. Не могло.

Коли вона зайшла в клас, усі погляди одразу спрямувалися на неї. Спочатку — просто погляди. Потім — шепотіння. Потім — слова вголос.

— Ну диви, повернулась, — гмикнула Мілена, перша, як завжди. — Героїня драми.

— Можна подумати, їй ще не вистачало уваги, — додала Даша, закочуючи очі. — То що, тепер кожен, хто з кимось посвариться, буде отримувати листи й робити вигляд, що його переслідують?

Адель стиснула рюкзак. Їй хотілося сказати щось колюче, але вона стрималася.

— Я не просила нікого мене жаліти, — сказала вона спокійно. — І тим більше не влаштовувала шоу.

Артем, що сидів біля вікна, знизав плечима:

— Ну а хто винен, як не ти сама? Тебе ж попереджали. А ти — все сама, сама. Врешті — ось і маєш.

Адель підійшла до своєї парти. Її стілець хтось спеціально відсунув далеко назад. Вона не стала повертати — сіла так, як було.

— Ви правда думаєте, що я хотіла цього всього? — її голос тремтів, але вона змусила себе говорити. — Що мені подобається боятися ночами, що я рани спеціально собі зробила?

— Та хто зна, — кинув хтось із задніх парт. — Ти ж завжди "особлива".

Мовчанка.

І тільки Софі, що завжди сиділа тихо, раптом промовила:

— А може, досить? Якщо з нею щось і сталося — вона вже за це розплачується. Може, краще просто... дати їй дихати?

Адель з подивом глянула на Софі. Це було несподівано.

— Дякую, — прошепотіла вона.

У класі запала глуха, натягнута тиша. Тиша, в якій не було примирення. Тиша — перед чимось новим.

Адель знала: ці очі не забудуть. Ці язики не замовкнуть.
Але в ній щось змінилося. Вона більше не чекала розуміння. Лише рухалася вперед.

Бо в грі без правил — переможе той, хто не чекає справедливості.
Після уроків Адель повільно йшла коридорами школи. Відчуття, що за нею хтось спостерігає, не полишало її ні на хвилину.

Вона оберталася кілька разів, але бачила лише порожні стіни та здивовані погляди перехожих.

«Навіщо це? — думала вона, — Чому тепер усе так важко?»

Підійшовши до своєї шафки, Адель замітила, що дверцята трохи прочинені. Серце стиснулося.

Вона обережно відчинила шафку і побачила маленький конверт, приклеєний до внутрішньої стінки.

Рука ледве трималася, коли вона його взяла.

Конверт був без напису, лише з тонким чорним шнурком, що звисав із нього.

Розгорнувши листа, Адель прочитала:

> «Вони дивляться. Вони знають. Ти не одна.»

Її руки затремтіли, а холодок пробіг по спині.

Вона обережно поклала лист у внутрішню кишеню худі і глибоко вдихнула.

«Хто? І що це означає?» — думала вона, дивлячись по сторонах.

Відчуття небезпеки стало гострішим.

І тоді, ніби в підтвердження її думок, у віддаленому кутку коридору рухнула тінь — швидка, невловима.

Адель стиснула кулаки і прошепотіла:

— Гра тільки починається.
Після уроків Адель поверталася до шафки, все ще відчуваючи на собі вагу дивної записки. Вона намагалася не думати про те, що хтось слідкує, але думки невпинно крутилися в голові.