Глава 25. Єва

Ранок зустрів нас запахом кави, змішаним із прохолодним повітрям і тихим гомоном з кухні. Друзі Артема вже метушилися, збираючи рюкзаки, роздаючи бутерброди і перевіряючи, чи вистачає води. Сьогодні планувався похід. Я ще сонно тягнулася за тонкою спортивною курткою, коли Артем, проходячи повз, невимушено підсунув мені термокружку.

— Кава. Гаряча. — Його голос був спокійний, але я відчула, як теплі пальці торкнулися моєї руки довше, ніж це було необхідно.

Дорога в похід виявилася зовсім не такою важкою, як я собі уявляла. Ми йшли вузькою стежкою поміж сосен, і сонячне світло пробивалося крізь гілки золотими плямами. Поруч і попереду сміялися й жартували друзі Артема зі своїми половинками. Я дослухалася до їхніх розмов, і раптом усвідомила — мені легко з ними. Наче я не вперше в цій компанії.

Через годину ми вийшли до місця, де стежка раптом обривалася, відкриваючи вид на неймовірну глибину. Під ногами — кілька метрів каменю, а далі урвище, з якого відкривався панорамний вид на річку, що звивалася внизу, і на гори, вкриті туманом.

— Вау… — вирвалося в мене. Я зробила крок уперед, щоб розгледіти краще, і, мабуть, підійшла надто близько.

Під ногою ковзнув дрібний камінчик, і земля ледь зрушила. Серце підскочило до горла, а тіло різко втратило рівновагу.

Раптом сильна рука вхопила мене за талію і ривком відтягла назад. Я вдарилася спиною об щось тверде — Артема. Він стояв за моєю спиною, тримаючи мене так міцно, що я відчула, як швидко він дихає.

— Єво! — його голос був хрипким, майже сердитим. — Ти хоч розумієш, що могла зараз…

— Вибач… — я ледве знайшла слова. — Я просто… хотіла подивитися.

Він ще кілька секунд не відпускав, ніби боявся, що я знову зроблю крок уперед. Його пальці впивалися крізь тканину куртки, і я відчувала, як тремтить його рука.

— Дивися, але не так близько, — сказав він нарешті, і в його голосі з’явилося щось м’якше.

Я кивнула, і він відпустив, але залишився стояти поруч, майже торкаючись плечем.

Десь неподалік хтось із друзів жартував, хтось сміявся, але для мене весь світ звузився до цього тепла за спиною і до тих кількох секунд, коли Артем тримав мене так, ніби боявся відпустити.

Ми ще кілька хвилин стояли на краю урвища, вдивляючись у далечінь, коли в тиші раптом пролунав різкий сигнал телефону. Артем глянув на екран і одразу відвернувся, відповідаючи коротким:

— Так?

Його обличчя змінилося вже на другому слові. Погляд став жорстким, лоб — злегка насуплений. Я бачила, як він слухає, але при цьому стискає щелепи, ніби намагається стримати роздратування.

— Зрозуміло. Дійте за планом. Я буду за півтори години. — Він відключив дзвінок і на секунду закрив очі, вдихаючи глибше.

— Щось сталося? — запитала я тихо, хоча й так відчувала, що відповідь буде "так".

— Конкуренти вирішили нас обіграти брудними методами. Досить серйозно. Треба реагувати негайно. — Він глянув на мене, і в його очах промайнуло щось на кшталт вибачення. — Нам треба повертатися.

— Так, звісно. Можна я поїду з тобою в офіс? — я перепитала.

— Авжеж. Ти ж казала, що хочеш швидше вникнути в справи. Ось твій шанс.

Я кивнула, хоча в душі мені було трохи шкода, що наш похід закінчується так раптово. Друзі намагалися нас відпустити з жартами і "ну ви ж тепер бізнес-партнери", але я бачила, що вони теж розуміють — у роботі Артема не буває пауз.

Дорогою назад він майже не говорив, лише час від часу телефонував комусь, віддавав короткі вказівки, змінював тон від сухого до різко владного. Я спостерігала за ним збоку й розуміла, що це вже інший Артем — не той, що сміявся з друзями, а той, хто звик керувати, вирішувати і не залишати місця випадковостям.

Ми навіть не заїхали додому. Просто з машини — одразу в офіс.

— Ходімо, — він коротко кивнув у бік дверей. — Треба, щоб ти ознайомилася з усім. Якщо залишишся, маєш розуміти, з чим ми працюємо.

Я глибоко вдихнула і ступила слідом. Усередині пахло кавою, папером і напругою. І чомусь мені здалося, що цей день стане початком чогось значно більшого, ніж я могла собі уявити.

В офісі панувала метушня. Люди ходили швидко, перегукувалися через коридори, хтось гупав по клавіатурі так, ніби хотів пробити її наскрізь. На мене спершу майже не звертали уваги — максимум кивок чи коротке «доброго дня». Всі були занурені у свій хаос.

Я тільки встигла кинути погляд на стіну з великим екраном, де відображалася якась аналітика, коли Артем наказав:

— Через п’ять хвилин усі в конференц-залі.

Він узяв мене за лікоть і повів слідом. Зала швидко заповнилася. Співробітники обмінювалися стурбованими фразами, але при Артемі враз стихли.

— Наші "друзі" з «ВекторГруп» запустили чутку, що ми зривали контракти і працюємо з неякісними матеріалами, — почав він, голос звучав твердо, майже різко. — Вони підкинули підроблені документи одразу двом великим клієнтам. Якщо не зреагуємо сьогодні, втрата цих угод — питання часу.

Я слухала уважно, перебираючи в голові всі варіанти, які колись бачила на подібних роботах.

— Ми вже намагаємося довести підробку, — вставив один із менеджерів. — Але клієнти обережні, і просто на слово нам не повірять.

— І поки ми розмахуємо доказами, вони розсилають нові "зливи", — додав інший. — Це як пожежа — гасячи одне, згорає інше.

Раптом я зрозуміла, що це той момент, коли або скажу щось корисне, або залишуся в очах усіх просто його знайомою.

— Якщо можна… — я обережно підняла руку, хоча відчувала кілька здивованих поглядів. — Замість того, щоб виправдовуватися перед кожним клієнтом окремо, можна зробити публічну відкриту презентацію в онлайні. Покликати ключових клієнтів, журналістів, блогерів, показати реальні дані і виробництво наживо. Якщо ми відкриємося настільки, що приховати щось просто неможливо, — їхні підробки втратять сенс.

У залі запанувала тиша. Хтось скептично звів брови, але Артем усміхнувся одним кутиком губ.