Глава 24. Артем

Ці вихідні видались зовсім не такими, як я планував. У кращому сенсі. Я думав, що буде просто відпочинок у лісі, рибалка, баня, трохи розмов із хлопцями — все як завжди. Але цього разу в машині поруч зі мною сиділа вона. Моя дружина. Та сама, яку я ще недавно вважав чужою, випадковою, тимчасовою. А тепер ловив себе на думці, що мені хочеться бачити її поруч.

Єва мовчки дивилась у вікно, поки ми їхали, але я бачив — їй цікаво. Її обличчя освітлювалося сонцем, що пробивалося крізь сосни, а очі ковзали по пейзажах з якоюсь дитячою зачарованістю. Я ж кидав погляди на неї частіше, ніж на дорогу. І ловив себе на бажанні просто доторкнутися — до щоки, до пальців, до волосся. Просто щоб відчути, що вона поруч.

Коли ми приїхали, хлопці й дівчата вже чекали. Двоє — Данило й Льоша, мої друзі ще з юності. Побачивши Єву, вони здивувалися, але швидко схаменулись. Ввічливі, усміхнені, з цікавістю в очах — не без жартів, звісно.

— Ого, ти таки одружений, а ми думали — фейк для Forbes, — буркнув Льоша, але відразу додав: — Жартую. Радий познайомитись.

Єва спочатку зніяковіла, але потім поступово розслабилася. Вона була природною, не намагалася грати роль «дружини бізнесмена», просто була собою. Сміялася з жартів хлопців, підтримувала розмову, щиро цікавилася риболовлею, банею, навіть погодилася ввечері допомагати готувати вечерю.

Я ж мовчки милувався. Її щирістю. Її теплом. Її здатністю стати своєю навіть там, де не була своїм середовищем.

Коли ми всі вийшли на прогулянку лісом, я йшов поруч із нею. Вітер гойдав гілки, пахло хвоєю, і вона усміхалась, вдихаючи повітря на повні груди.

— Тут… красиво, — сказала вона, злегка схиливши голову. — Як ніби все просто, нічого не болить, нічого не лякає.

Я не сказав їй тоді, що розумію її краще, ніж вона думає. Що мені також іноді хочеться просто дихати — без тривоги, без контролю, без боротьби. І що саме з нею я починаю вчитися це робити.

Пізніше, ввечері, коли всі сміялись біля вогнища, пили чай з термоса й згадували смішні історії, я дивився на Єву. Її щоки порожевіли від вечірнього холоду, волосся трохи розтріпалося, вона сиділа поряд, спершись плечем до мого, і не відсувалась. І я не хотів, щоб вона відсувалась.

Вперше за довгий час я відчув спокій і… тепло. Таке, що не зникає, навіть коли вогнище гасне.

— Чесно кажучи, я не думала, що ти буваєш… ну, таким, — раптово промовила до мене.

— Яким? — нахилився ближче.

— М’яким. Теплим. Тебе ж усі бояться. У житті ти холодний і залізний, як броня.

— То тільки зовні. А всередині, як бачиш, я досить побутово-людяний. Особливо з тими, кого пускаю в ближнє коло.

Віка сіла навпроти, жартуючи:

— Єва, а ти давно закохана в нашого Артема? Бо він виглядає так, ніби на світ дивиться тільки через тебе.

Єва відвела погляд і червоніла, ніби дівчинка, яку спіймали на щирості.

— Ми вчимось бути разом, — відповіла вона нарешті.

— Вже не погано! — Таня підморгнула.

Згодом ми разом грали в «Мафію», потім у волейбол просто на галявині. Єва, хоч і не дуже влучно подавала м'яч, сміялася так, що її щоки горіли, а очі світилися. Я не міг відвести погляду.

Вона танцювала, коли хтось увімкнув музику на колонці, крутилась у сукні, що розліталася навколо ніг. І я, чорт забирай, відчував, що остаточно втрачаю контроль над собою. Наша вчорашня близькість ніби стала каталізатором моїх почуттів.

— Артеме, — прошепотіла, коли ми залишилися самі біля водойми, спостерігаючи за вечірнім світлом. — Мені тут дуже добре. Ти часто приїжджаєш сюди?

— Іноді. Рідше, ніж хотілося б.

— І це просто злочин! — вона зітхнула. 

— Ну, якщо буде час, можемо приїздити частіше. Ти ж знаєш, я дуже зайнята людина.

— А я безробітна. На щастя, не надовго. Насправді, це жахливо. Напевно, я напилася з розчарування вчора. Хоча насправді я цього не планувала. Твоя мама підмінила мені коктейль. Не питиму більше з нею ніколи, — її бубніння було смішним. Я не стримував усмішку.

Ця поїздка — наче ковток свіжого повітря. Але ще більше — наче обіцянка. Що ми можемо стати не просто випадковими партнерами за контрактом. Що це може стати справжнім.

І, чорт забирай, я вже хотів цього більше за будь-який бізнес-проєкт у своєму житті. Наближення ночі неймовірно інтригувало мене. Нарешті ми залишимося наодинці в своїй кімнаті і, можливо, продовжимо те, що почали вчора. Навіть, якщо Єва цього не пам'ятає.

***

У кімнаті пахло м’ятою і кавуном — Єва щойно користувалася якимось своїм кремом, і цей запах дивно змішався з запахом дерев’яної обшивки й чистої постелі. У напівтемряві вона обернулась до мене, глянувши на ліжко, ніби щойно побачила, яке воно вузьке.

— Тут... ну... — вона зітхнула, одразу перейшовши до дій. — Тут ліжко надто вузьке. Тому ти спатимеш на землі.

Вона вже тягнула ковдру вниз, наче я був бездомним, який повинен бути вдячним за будь-який клаптик тканини. Я стояв, схрестивши руки, дивився на неї і ледве стримав усмішку.

— Справді? — запитав я. — Це твоя офіційна позиція?

— Цілком офіційна. Ми колеги. Робочі стосунки. Я не хочу, щоб ти подумав, ніби я погоджуся спати в обіймах.

— Ну, можемо й не спати. Я знаю одне заняття, для якого і вузьке ліжко буде нормальним, — усміхнено запропонував. Вона хмикнула.

Я зробив крок ближче. Просто щоб подивитися, як вона реагуватиме. Її руки миттєво стиснули краї ковдри, мов щит.

— Це ще що таке? Що за натяки?

Її голос звучав твердо, але я помітив — щоки зрадницьки палали. Вона підняла погляд, і я бачив, як блиснули очі.

— Як ти міг подумати? Привіз мене в ліс і думаєш, я за себе не постою? Я тобі чітко сказала, між нами нічого не буде!

Я ковтнув, відчувши, як щось гаряче розтікається під шкірою. Хотів кинути кілька уїдливих слів, натякнути, як вона муркотіла щось, поклавши голову мені на груди цієї ночі. Про ті вечірні поцілунки. Але... навіщо? Навіщо лякати її ще більше?