Глава 23. Єва

Я прокинулась повільно, ніби виринала з глибокої, важкої води. У роті — сухо, голова ще трохи паморочилась, але щось приємне в тілі підказувало: я в безпеці. Тепло. М’яко. Занадто м’яко, як на диван.

Розплющила очі — і зрозуміла, що лежу в ліжку. У нашому ліжку. А поруч стоїть Артем з… келихом у руці.

— Це тобі, — сказав він спокійно, але я помітила іскорку розваги в його очах. — Домашній розсіл. Я подбав.

— Ти янгол, — пробурмотіла я і взяла келих, відчуваючи, як волога освіжає сухе горло. Після кількох ковтків мені стало легше. Значно.

І тільки потім я усвідомила. На мені... не моя сукня. А його сіра бавовняна піжама. Верх трохи сповзав з плеча, шорти були надто вільні.

— Хто мене… перевдягнув?

Артем усміхнувся. Безтурботно, впевнено, як завжди.

— Я.

— Що?! — я підвелась, але тут же схопилась за голову. — Тобто… ти… серйозно?

Він розвів руками.

— Один-один, Єво. Ти ж сама любиш дивитися, як я ранками тренуюсь у шортах без футболки.

— Це не те саме! — я скривилась, бо знала, що він має рацію. Але ж не обов’язково було мені про це говорити вголос…

— А що я казала вчора? — спитала, боязко дивлячись на нього.

— Нічого. — Він зробив паузу. — Тобто, нічого такого.

— Але ти щось замовчуєш.

— Я — джентльмен, — відказав Артем, усівшись на край ліжка. — Якщо скажу — більше ніколи не будеш пити зі мною віскі.

Я знову вляглась, натягнувши ковдру під підборіддя.

— А що ми взагалі святкували?

— От цього я якраз і не знаю, — сказав він. — Можливо, ти поясниш відколи ви з мамою стали подругами?

Я зам’ялася, але потім зітхнула і пробурмотіла:

— Я звільнилась із агентства. Не витримала. І ми, певно, святкували це… 

— Таки звільнилася? Це на краще, — він присів поруч зі мною. Я загорнула волосся за вухо й глянула на нього.

— Але я хочу працювати. Серйозно. Я не хочу бути просто дружиною мільйонера, як про мене всі думають. Я вмію і хочу. Дай мені шанс. Ти обіцяв мені роботу.

Артем подивився на мене серйозніше. Його очі трохи потемнішали.

— Приходь у понеділок. О дев’ятій. Секретарка тебе проведе. І працюватимеш. Без поблажок. Як усі. Але зможеш відлучатися, коли буде потрібно.

Я не знала, що відповісти. Відчула, як щось тепле розливається в грудях.

— Дякую.

— Ще не за що. Подивимось, як витримаєш мій характер у робочих умовах.

Я засміялася. Тихо. І знову лягла, бо світ ще трохи хитався.

— А сьогодні що? — запитала.

— Субота, — відповів він. — І в нас були плани.

Я підвелась на лікоть.

— Які саме?

— Вихідні. За містом. З моїми друзями. Без віскі. З пейзажами, вечерею на терасі і… — він зробив значущу паузу — ...плаванням у басейні. Я вже забронював усе.

— А якщо я ще не прийшла до тями?

— Тоді я напою тебе чаєм із м’ятою, посаджу в авто і обережно вивезу з цього міста, щоб ти відпочила.

— Щось я не пам'ятаю таких планів?

— Вони з’явилися поки ти спала.

Я усміхнулась. Здається, у нас дійсно були плани.

І вони мені подобались.

***

Я сиділа на передньому сидінні його автомобіля, притиснувшись до дверцят, хоча машина була просторою. В голові ще ледь гуділа пам’ять про вчорашній вечір, але розсіл і свіже повітря зробили своє — тепер я могла мислити тверезо. І чітко згадувала, як він обережно говорив, що перевдягнув мене. Як пожартував про «один-один» і спостереження. Але те, як ніжно він поправив ковдру вночі, не було жартом. Було щось інше, тепліше. Лякало це й вабило водночас.

– Хвилюєшся? — Артем кинув на мене погляд з-за керма.

Я змусила себе посміхнутись.

– Трошки. Твої друзі ж, мабуть, не очікують побачити тебе з... – я зам’ялася, не знаючи, як назвати себе. Дружина за контрактом? Тимчасова супутниця?

– З такою красунею? – докинув він. – Думаю, вони впораються.

Я закотила очі. Але щоки загорілися. Знову ця його впевненість і звичка роззброювати за секунду.

Місце виявилося затишним будиночком на околиці лісу — із терасою, барбекю, сміхом і ароматом диму. Нас зустріли гучно. Артем тільки вийшов із авто — його одразу обступили, обійняли, дали пивну пляшку в руку. Один із хлопців, високий з вибіленим чубом, озирнувся на мене й свиснув.

– Ого. Артеме, ти нас не попередив, що нарешті став дорослим і одружився з міс Україна.

Я засміялась, хоч усередині завмерла. Але Артем спокійно обійняв мене за талію.

– Це Єва. Моя дружина.

Слово «дружина» прозвучало надто впевнено. Надто щиро.

– Ааа, нарешті! – вигукнула невисока шатенка, підійшовши до мене з келихом просекко. – Я Марта. Тримай, знайомство треба запити.

Марта виявилась веселою і дотепною. Поруч був її хлопець Влад — той самий, що свиснув. Решта друзів Артема теж швидко розтанули в привітності. Мене не розпитували зайвого, навпаки — одразу втягнули в розмови, жарти, спільне готування грилю.

І раптом я відчула, що більше не напружую плечі. Що сміюся щиро. Що відпустила оте внутрішнє «я тут чужа».

Артем весь цей час не зникав надовго. Навіть коли пішов рубати дрова, я помітила, як ловив мій погляд і посміхався мені. І впіймала себе на тому, що знову милуюсь. Знову відчуваю дивну тягу.

І що найголовніше — я більше не борюся з нею.