Глава 22. Артем

Коли я повернувся додому, вже сутеніло. Світло в коридорі було приглушеним, тиша — нетипово глибокою. Але щойно я переступив поріг, з кухні вийшла мама.

Вона ледь трималася на ногах, але, як завжди, виглядала елегантно — навіть трохи демонстративно. Від неї різко пахло алкоголем, коктейлями й чимось тропічним.

— Твоя дружина, — сказала, не вітаючись, — геть не вміє пити. Ледве довела її до квартири. То вже ти тепер дбай про неї. Я — спати.

І, зітхнувши театрально, пішла до гостьової.

Я застиг на мить. Не вміє пити? Ресторан? Яким чином день, що мав закінчитись звичайною пізньою вечерею, обернувся на пиятику з моєю мамою?

Зітхнув, зняв піджак і рушив до спальні.

Єва лежала навскіс на ліжку, у своїй темно-синій сукні, яку я пам’ятав з минулого вечора. Її волосся було розсипане по подушці, а щоки — рум’яні від алкоголю. Вона не спала, просто лежала із заплющеними очима, усміхаючись у нікуди.

Я сів поруч, нахилився.

— Єво...

Вона розплющила очі й повільно подивилася на мене.

— Привіт... Чоловіче мій, — прошепотіла, тягнучи слова. — Ти прийшов... А я тебе чекала...

Я всміхнувся. Вона була п’яна. Беззахисна, щира, смішна. Така, якою ніколи себе не дозволяла бути твереза Єва.

— Треба зняти сукню, — тихо сказав я. — Тобі буде зручніше.

Вона навіть не заперечила. Лише кивнула.

— Ти ж мій чоловік... Ти можеш... Я вся твоя, — зітхнула вона й заплющила очі знову.

Мої пальці завмерли на блискавці. Це було неймовірно інтимно. Вперше з того дня, коли ми офіційно стали подружжям, я дійсно відчув, що вона — моя дружина. Не партнерка в угоді, не жінка, яка тікає, як тільки я наближаюся, а справжня.

Моя.

Я обережно розстібав блискавку, ковзаючи пальцями вздовж її спини. Її дихання стало глибшим. Вона не зводила з мене погляду. А тоді... раптом потягнулася вперед, у темряві, й торкнулася моїх губ.

Поцілунок був теплим, трохи невпевненим, як у сні. Але я не зупинив її. Не міг. Я відповів — спочатку стримано, обережно, але потім... Мене затопила хвиля бажання. Не тілесного навіть — душевного. Я так довго тримав себе в руках, відсувався, стримувався — а зараз вона сама до мене тягнеться.

Її губи були м’які, трохи солоні від сліз чи алкоголю, але такі справжні. Її руки торкались мого обличчя, ковзали по грудях, і я ловив кожен її подих.

Вона була моя. У цьому поцілунку — вся вона.

Я тремтів, як підліток, і одночасно відчував, що стою на краю безодні — між бажанням захопити її повністю і страхом налякати, зробити щось неправильне.

Але вона не зупиняла. Навпаки — притискалася ближче, шепотіла щось нерозбірливе. Її тіло було гарячим і живим, як вогонь, і я відчував, як всередині мене тане крига, яку я так довго будував навколо себе.

Вперше за довгий час я дозволив собі просто бути поруч. Просто відчувати.

І, можливо, саме в цьому була найщиріша форма любові. Не в обіцянках, не в гучних словах. А в цій миті — без масок. Без сумнівів. Просто вона й я.

Її губи були полуничними й солодкими, і справа була не в коктейлі, а в ній. Вона пахла теплом, ніччю, небезпекою. Єва лежала в моїх обіймах, покірна, м'яка, довірлива. І в цьому було щось таке, що могло знести всі мої гальма. Я відчував, як моє серце гупає в скронях, як напружується кожен м'яз у моєму тілі. Ніколи в житті я так сильно не хотів жінку, так хворобливо і ніжно водночас.

Її руки торкнулися моєї щоки, ковзнули по грудях, і її голос, тихий, майже шепіт, прошепотів: — Ти мій чоловік… Я вся твоя…

Ці слова пробрали мене до кісток. Мене розпирало від бажання. Здавалося, світ міг згоріти просто зараз, аби тільки не розлучатися з нею. Мої пальці блискавично ковзнули по її спині, звільняючи її від вечірньої сукні, і вона не пручалася, лише дивилася на мене широко розплющеними очима з напівусмішкою, довірливою і трохи розгубленою.

Я затамував подих. Один крок — і все злетіло б у повітря. Один дотик — і межа була б перейдена.

Але вона була п'яна.

Єва була не в собі. Її щоки палахкотіли, очі блищали, але в погляді не було повного фокусу. І саме тому я відступив.

Я закляк. Притиснув її до себе ще раз — не пристрасно, а ніжно, обережно, як коштовність. І зціпив зуби.

— Я не можу… — прошепотів сам до себе. — Ти маєш знати, що відбувається. Маєш цього хотіти по-справжньому. І тоді — я тебе візьму, без жалю…

Я вдихнув глибше, зібрав залишки сили волі й відсторонився. Єва кліпнула очима, трохи здивовано, і тихенько запитала: — Щось не так?

— Все гаразд, — я зусиллям змусив себе усміхнутися. — Просто тобі треба освіжитися.

Я ніжно підняв її на руки й поніс у ванну. Вода у душі була трохи прохолодною, і це допомогло їй трохи протверезіти. Вона сперлася лобом мені на плече, зітхнула. Мовчала. Більше не тягнулася до поцілунків. Лише мовчки дозволяла мені дбати про себе.

Я витер її рушником, накинув улюблену її піжаму з м'якої бавовни. Поклав її в ліжко, загорнув ковдрою, поправив волосся і поцілував у скроню.

Єва вже спала. Глибоко, спокійно, безтурботно.

А я сидів поруч і не міг заснути.

Я дивився на неї в темряві, ковтаючи думки, яких раніше уникав. Я хотів її. Справжню. По-справжньому. Не як чоловік, що має право — як той, хто боїться втратити. І тому чекає.

— Тільки спробуй потім сказати, що я тобі байдужий, — пробурмотів я, усміхаючись сам до себе. — Ти навіть п'яна тягнешся до мене… Єво, чорт забирай, ти зводиш мене з розуму…

Я залишився у кріслі поруч. Не зняв сорочки, не лягав. Сидів і стеріг її сон. Як охоронець. Як закоханий дурень. Хіба ж я закоханий? Коли це сталося? Як це можливо? Я чоловік, що більше не знає, як тримати себе в руках — але знає, заради кого це робить.