Глава 21. Єва

Я не знала, котра вже година, коли нарешті вирівняла останній слайд для презентації. Голова гуділа, пальці нили, але я вперто не зупинялася. Сьогодні я мала довести — собі, Альбіні, всім, що я варта своєї посади. Що я не просто "дружина Артема Коваленко".

У коридорі щось клацнуло — двері ліфта. Я ще не встигла глянути на годинник, як у дверях з’явилася… Ольга Дмитрівна. Моя свекруха.

— Добрий день, — голос її звучав спокійно, навіть тепло. — Щось мій син не може тебе додзвонитися. Він почав хвилюватися. І я теж. Зайшла ось провідати.

Я поспіхом відклала ноутбук, пригладила волосся.

— Вибачте… Я заглибилася в роботу. Тут термінова презентація. Щось термінове?

— Ну звісно, — вона пройшлася поглядом по кабінету. — А я думала, може ти з кимось обідаєш, — її погляд був нейтральний, але я знала — вона прийшла не просто так.

— Хочете чаю? — я швидко встала, намагаючись виглядати природно. — Є зелений, є з м’ятою…

— А обідня перерва в тебе зараз? — пролунало з-за спини сердитим тоном. Альбіна знову була не в гуморі.

Я застигла з чашкою в руках. Керівниця, яка була для мене хорошою подругою, зараз дивилася на мене — прямим, холодним поглядом, який міг би спалити лід.

— Ні, — відповіла я чесно. — Але я подумала, що можу пригостити маму мого чоловіка…

— Не думай на роботі, — перебила вона. — Тут не місце для чаювання. Я не здивована, що на тебе вже скаржаться.

Ці слова боляче вдарили. Наче хтось облив крижаною водою. В мені щось клацнуло. Ніби обірвалося.

— А знаєте що? — я поставила чашку на стіл, не втримавшись. — Я більше не хочу цього терпіти. Я звільняюся.

Ольга Дмитрівна навіть не кліпнула.

— О, — спокійно мовила вона. — Нарешті.

— Що? — Альбіна Миколаївна аж вдавалася повітрям. Вона не очікувала від мене цього кроку. І я теж не очікувала. Але далі так тривати просто не могло.

— Я напишу заяву просто зараз, — впевнено сказала.

— Ти добре подумала? — перепитала керівничка.

— Абсолютно, — я зітхнула.

— Нарешті ти перестала триматися за те, що не твоє, — вставила свекруха.

— Як хочеш. Чекаю заяву, — Альбіна розвернулася і пішла до кабінету.

Я стояла приголомшена. Отже, вона так легко погодилася мене відпустити? Може мені лише здалося, що ми були подругами.

Свекруха підійшла до столу і поглянула в мої очі. 

— Я прийшла переконатися, що ти чесно працюєш, і побачила втомлену, добросовісну дівчину, яка забула, що має вибір.

Вона усміхнулася.

— Ходи. Допоможу тобі з речами.

Ми разом пакували документи, флешки, записники. І ніхто з офісу, хто зазирав до кабінету, не наважився навіть слова сказати — тільки ховали погляди.

Альбіна підписала заяву без жодних слів.

Коли ми вийшли з будівлі, я вдихнула повітря на повні груди. Уперше за довгий час — без тиску, без обов’язку доводити щось чужим людям.

Ольга сіла за кермо.

— Не хвилюйся, Єво. Я думаю, у тебе попереду буде зовсім інший офіс. Зовсім інша робота. Робота дбайливої дружини. Це теж прекрасна пригода.

Я кивнула. Вона ще не знала, що я вже прийняла для себе рішення. І що наступного ранку скажу "так" Артему.

Цього разу — на власних умовах.

Я зовсім не планувала нікуди йти того вечора. Після всього, що сталося на роботі, душа просила тиші, пледу й чаю з медом. Але коли Ольга Дмитрівна, впевнено постукавши в двері моєї кімнати, сказала, що «жінки не мають киснути в чотирьох стінах, особливо в п'ятницю ввечері», — я не змогла відмовити. Вона навіть не питала, чи хочу. Просто подала мені сумочку і сказала:

— Поїхали. Треба трохи провітрити голову. І не сперечайся, Єво.

Артем повідомив, що затримається в офісі до пізнього вечора. Це наче остаточно вирішило все за мене.

Ми поїхали до ресторану в центрі, зі смачною кухнею і ледь чутною джазовою музикою. Усередині було тепло, затишно, м’яке світло ламп обрамлювало вечір у щось камерне й майже інтимне — неочікувано приємне для мене середовище.

Я з подивом помітила, що мені справді добре поруч із Ольгою Дмитрівною. Вона розпитувала про моє дитинство, про те, як ми жили з мамою, про університет. І не для протоколу — їй, здається, справді було цікаво. Час минав непомітно.

— Знаєш, — раптом сказала вона, сьорбаючи з келиха яскраво-рожевий коктейль, — я думала, що ти м’якенька. Така, що зламається від першого пориву. Але ти тримаєшся. Навіть сьогодні, коли втекла з роботи. Не всі мають сили сказати «досить».

Я усміхнулась. Її слова були не схожі на поблажливі похвали. Вони звучали як визнання.

Я замовила собі безалкогольний коктейль — після напруженого дня не хотілося нічого міцного. Ольга ж обрала щось із вогником — у прямому сенсі, бо її келих палав синім полум’ям кілька секунд перед тим, як вона його підняла.

— За свободу, Єво, — сказала вона й підморгнула. — Навіть якщо вона трохи гірчить.

Далі все пішло як у тумані. Я пам’ятаю, як сміялась над її історією про перше побачення Артема, яке він зірвав через те, що хотів встигнути на чемпіонат із шахів. Потім — як вона замовила нам обом ще по одному коктейлю. Я кивнула, не подумавши, що мені змінили напій. Потім — ще один.

Мені стало смішно й легко. Голова раптом обважніла. Наче я ступила в хмару. Я намагалася пригадати, про що ми говорили наприкінці вечора, але все зливалося в кольорову акварель. Дивно, бо я точно не замовляла нічого міцного…

А потім — уже вдома. Я лежала в ліжку, з розпущеним волоссям, ще в сукні. Чула, як у коридорі хтось кладе ключі на полицю. Чиїсь кроки.

— Єво? — голос Артема був несподівано м’який.

Я не відповіла. Здавалося, що якщо я зараз поворухнуся, то хмара в голові вибухне знову. Я лише заплющила очі й притислася щокою до подушки. Було тепло. Безпечно. І хоч трохи нудило, але чомусь — спокійно.

Це був дивний вечір. З несподіваною теплиною. І — туманом, який приховував щось більше, ніж просто алкоголь.