Глава 20. Єва

Гаряча вода огортала тіло паркою ніжністю, немов на мить стерла з пам’яті напруження останніх годин. Я лежала у ванні, заплющивши очі, і намагалася зібратися до купи. У скронях пульсувало, плечі нили, а в грудях давив невидимий камінь — такий знайомий стан, коли наче все зробила правильно, але все одно… щось пішло не так.

Я справді старалася. Бігла між завданнями, між магазинами й месенджером, з телефоном у вухах і ноутбуком на колінах. Знайшла ту сукню, встигла все підготувати. Посміхалася в ресторані, не зірвала жодної зустрічі. Але, мабуть, цього виявилося недостатньо.

Альбіна Миколаївна подзвонила саме тоді, коли я думала: «Нарешті… день майже завершено». Я ще надіялася, що вона подякує або хоча б скаже, що все добре. Але замість цього її голос гримнув у слухавці — холодний, невдоволений, різкий.

— Єво, я не очікувала від тебе такого. У мене було багато надій… Останнім часом ти стала однією з найгірших працівниць. З найкращих стала найгіршою. Задумайся про це, — далі я чула лише уривки фраз, бо мозок раптом заглушив усе. Мене ніби відключили.

Після дзвінка я просто сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи телефон. Артем навіть не питав — просто зупинив машину, подивився на мене і тихо сказав:

— Вийдемо. Прогуляйся трохи. Подихай.

Це було… неочікувано. Не грубо, не наказово. Просто — з турботою. І в той момент я зрозуміла, як багато всередині мене тріщить. Я — не залізна. І ні, це не слабкість. Це реальність.

Після повернення додому я мовчки пішла у ванну. І ось я тут — у теплій воді, з головою, повною думок.

Свекруха зустріла нас у вітальні. Вона на мить здивувалася, а тоді посміхнулася:

— Я рада, що ви разом. Так і має бути. Молодці.

Її слова мали б потішити. Але чомусь… лише сильніше стисли душу. Наче я не була сама собою весь цей день, а лише грала роль — «ідеальної невістки», «успішної працівниці», «підтримки чоловіка».

Я знову згадала її — Альбіну Миколаївну. Її тон. Її вимогливість. Її розчарування.

Закутавшись в халат, опустилася в крісло і знову задумалася. Двері кімнати прочинилися м’яко, майже беззвучно.

— Можна? — тихо спитав Артем. І навіщо питати? Це ж і його кімната.

Я підняла голову. Він зайшов, зупинився біля крісла, розглядаючи мене з тією самою пильною увагою, яка колись насторожувала, а тепер трохи гріла.

— Чого ти так уперто тримаєшся за цю роботу? — спитав він. — Ти ж розумієш, що могла б… ну, просто пожити. Цей час — для тебе. Можеш дозволити собі відпочити, подихати, нікуди не поспішати.

Я змовчала спершу. Потім підібрала ноги під себе і подивилася йому прямо в очі.

— Бо я не хочу бути… просто жінкою при чоловікові. Я все життя чула: «Знайдеш багатого — і все буде». Але я не хочу так. Я хочу знати, що можу забезпечити себе сама. І коли закінчиться наш договір, мені теж треба буде якось жити. Це ж тимчасово.

Його погляд став серйознішим. Потім він зітхнув.

— Добре. Але, може, спробуєш у мене? У компанії є вакансія. Ти могла б працювати за гнучким графіком, брати задачі, які тобі цікаві. І якщо треба — поїхати на зустріч зі мною, або просто залишитися вдома. Ти будеш мати більше контролю. І менше тиску.

Я здивовано підняла брови.

— Це… пропозиція?

— Пропозиція. Не наказ, — посміхнувся Артем.

Я задумалася. І вперше за цей день мені стало трохи легше.

— Я подумаю, — прошепотіла я.

І в цій фразі — було більше надії, ніж він, мабуть, зрозумів.

Я прокинулася ще до будильника. За вікном тьмяно сіріло, але в мені вже палало бажання довести — собі, їй, усім — що я не з тих, хто здається. Сьогодні я вирішила: це мій останній шанс. Якщо й після цього нічого не зміниться, якщо й сьогоднішній день завершиться розчаруванням — я подякую Альбіні за все і більше не озирнуся.

Після швидкого душу і чашки міцної кави я зібралася на диво швидко. Волосся підняла в охайний пучок, одягла світлу сорочку й темно-сині штани — класика, яка завжди додає мені впевненості. Навіть легкий макіяж не завадив. Хай бачать, що я в строю.

Офіс зустрів мене звичним гомоном — хтось запізнювався, хтось вже сидів у навушниках, надсилав листи, хтось біг із кавою. І все здавалося нормальним — навіть добрим. Я сіла за робоче місце й одразу поринула в завдання: таблиці, звіти, узгодження, правки. Все, що ще вчора просилося в голову з боєм, сьогодні складалося легко й точно.

Я працювала невпинно, не пропускаючи жодного дзвінка, не відкладаючи жодної справи. Було навіть трохи приємно — відчувати себе знову у своїй стихії, знову здатною. У перерві я відправила Альбіні коротке повідомлення зі зведенням — і за кілька хвилин отримала відповідь із лаконічним "Добре". Це було мало. Але після вчорашнього — вже краще.

Я вже майже розслабилася, навіть усміхнулася сама собі, коли почула за спиною голоси.

— Кажуть, вона тепер усе може провалити, їй нічого не буде. У неї чоловік — Коваленко.

— Ага, поки ми тут пашемо, вона просто номер відбуває… І що тепер — усе по знайомству?

— Слухай, ну вона ж навіть вчора вийшла раніше з офісу і більше не повернулася. Хто собі таке дозволяє?

Я завмерла. Слова, що рвалися до вух, були ніби гарячими краплями десь під шкірою. Звинувачення, здогадки, насмішки. Тон у них був такий слизький, такий впевнений у своїй правоті, що мене раптом охопило щось майже дитяче — несправедливість.

Вони не знали, скільки я не спала, як плакала вчора в машині, як намагалася втримати себе, коли мене буквально розтоптали словами. Вони не знали, як багато для мене значить бути незалежною, працювати, створювати щось своє. Але їм було все одно.

У грудях закололо. Я відчула, як щось у мені стискається — не сльози, ні. Щось тверде й гірке, як нерозжована кісточка.

Я вдихнула, повільно й глибоко. Не обернулася. Не подала виду.

Просто знову опустила очі в монітор і вбила наступний рядок у таблицю.

Але десь у голові вже крутилася думка: може, Артем був правий. Може, іноді варто захистити себе — навіть якщо це виглядає як капітуляція.