Глава 19. Артем

Вечірній ресторан — просторий, але приглушено-затишний. Світло в ньому м’яке, тепле, заокруглене в розкішних люстрах. Все довкола — сплановано до дрібниць: музика на фоні, тихі розмови, приглушений сміх. І серед усього цього — наш стіл. Четверо впливових бізнесменів, кілька дружин, і я з Євою.

Її поява… Я втратив хід думок, коли вона переступила поріг. Волосся прибране в просту зачіску, коктейльна сукня темно-синього кольору підкреслює тонку талію й засмаглу шкіру. Але в очах — тривога. Я бачу, як вона ковтає повітря, намагаючись зібратися. Робить крок, ще один. І усміхається — офіційно, але щиро. Вітається з усіма, голос рівний, рухи ввічливо стримані. І ніхто, крім мене, не бачить, як вона знову й знову кидає погляд на годинник.

— Ваша дружина — справжня леді, — нахиляється до мене Мендес.

Я коротко киваю, але не реагую. Спостерігаю за Євою. Вона тричі виходить із зали, щось говорить телефоном. Повертається з блідим обличчям, і знову робить вигляд, що все в порядку. Але її рука на коліні тремтить. І вона ні разу не подивилася в мій бік, хоча знає, що я дивлюся.

Коли я втретє бачу, як вона підводиться й зникає за дверима, втрачаю терпіння.

— Перепрошую, — кидаю колегам і виходжу вслід.

Вона стоїть біля барної стійки. Притискає телефон до вуха, а вільною рукою стискає клатч так, що побіліли кісточки пальців.

— Єва, — різко.

Вона здригається. Швидко завершує розмову і ховає телефон у сумочку.

— Що відбувається? — питаю жорсткіше, ніж планував. — Це важлива зустріч. А ти поводишся… — зупиняюсь, зціплюю щелепу.

— Я знаю. Пробач. Але в мене... багато справ, — тихо, не дивиться в очі.

— Вимкни телефон, — кажу різко. — Просто вимкни. На годину. Це важливо для мене. Для нашої роботи.

Вона мовчить. Потім повільно дістає смартфон, натискає щось і кладе до сумочки. Нарешті піднімає погляд.

— Я намагалася все встигнути. І я не хотіла підвести. Але… — її голос зривається. — Мені справді важко.

Я бачу, як вона бореться з собою. Як намагається виглядати сильною. І це чомусь болить більше, ніж її помилки.

— Знаєш, — кажу м’якше, — якщо тобі справді важко — просто візьми відпустку. Неможливо сидіти на двох стільцях водночас. Я не зі зла кажу тобі.

Її губи здригаються, але вона не каже нічого. Лише киває і, розвернувшись, іде до зали. Я дивлюсь услід і розумію — ця вечеря буде довгою. Але тепер мені байдуже до Мендеса, угод і рейтингу.

Нарешті вечір завершується. Їдемо додому. Я веду машину обережно, але час від часу кидаю погляд на пасажирське сидіння. Єва — вся в роботі. Телефон у руці, ноутбук на колінах. Здається, пальці взагалі не зупиняються. Голос тихий, але рішучий. Дзвінок за дзвінком, правки, пояснення. Вона ніби живе в іншому ритмі — тому, якого я не розумію.

Я не кажу нічого. Просто дивлюсь уперед, слухаю її фрази, що долітають уривками:

— Надішлю в дорозі...

— Так, Альбіно Миколаївно, я розумію...

— Уже в процесі, щойно зможу — відправлю.

Її голос тремтить. І раптом — тиша. Вона слухає. А тоді стиха каже:

— Так, розумію...

— Шкодую, що розчарувала.

— Вибачте.

Я краєм ока бачу, як вона опускає телефон на коліна, прикриває обличчя долонею. Плечі здригаються. Без звуку, але я чітко бачу — вона плаче.

Я м’яко тисну на гальма й з’їжджаю на узбіччя. Машина зупиняється. У салоні — повна тиша.

— Чому ми зупинилися? — Єва витирає сльози, намагається вдати, що все в порядку.

Я дивлюсь на неї спокійно, але серйозно:

— Бо мені байдуже, що ти там не встигла. А не байдуже, що ти зараз не дихаєш.

Вона дивиться на мене так, ніби не знає, що сказати. Уперше за вечір вона не працює. Не говорить. Просто мовчить. І я — теж.

Це мовчання трохи лікує.

— Поїдемо, коли будеш готова, — кажу нарешті й клацаю фари в режим габаритів.

Вона киває, ще кілька разів глибоко вдихає. І тільки тоді знову сідає рівніше, прикриває ноутбук.

Сльози вже витерті. Але я знаю — вона досі на межі.

Я мовчу. Але всередині вже вирішив: ця її «робота» більше не має права її ламати. Не з моєю мовчазною згодою.