Глава 18. Єва

Решта ночі минула спокійно. Ми не розмовляли, не чіпали одне одного, просто кожен на своєму клаптику простору чекали, коли вже настане ранок. Та коли я зранку прокинулась, його вже не було в ліжку. Примружившись, я помітила, як Артем, одягнений у спортивні шорти й майку, виконує вправи біля вікна — підтягування, відтискання, розтяжка. Все в ньому було водночас дратівливе й магнетичне: чіткі лінії плечей, м’язи спини, впевнені, зосереджені рухи.

Я лежала, майже не дихаючи, ніби боялась, що один звук порушить цю приватну мить, якої він навіть не підозрює. Але за кілька хвилин Артем, не обертаючись, пішов у ванну. Відразу ж я зіскочила з ліжка, згорнула свою ковдру на дивані й сховалась у шафу — шукати, що одягти.

Вибрала просту приталену сукню на блискавці ззаду. Та коли намагалась її застібнути, зрозуміла, що блискавка зупинилася на рівні лопаток. Я смикнула її ще кілька разів — даремно. Руки не дотягувались.

— Дай, я допоможу, — раптом почувся за спиною його голос.

Я застигла. Він підійшов ближче. Від нього пахло свіжістю й м'ятою. Його пальці обережно взялися за замочок блискавки, й я завмерла. Коли його долоня торкнулась моєї шкіри між лопатками, по тілу побігли крихітні хвилі, ніби по шкірі стрибали невидимі комарики. Це було несподівано приємно — аж до тривожного.

— Готово, — прошепотів він, застібаючи останній сантиметр.

Я мовчки кивнула, не озираючись, і швидко відійшла до столика, щоб не видавати, як шалено калатає серце.

А це тільки ранок.

Сніданок був схожий на дипломатичну битву без права на помилку. Артем сидів навпроти, спокійний, у свіжій сорочці, з газетою в руках, але кожна клітина його обличчя видавала напругу. Пані Ольга, його мати, зберігала кам’яний вираз обличчя, додаючи цукор у чай з такою холодною точністю, ніби рахувала кулі перед боєм.

— Сподіваюся, сьогодні ти прийдеш вчасно? — буденно кинула вона, не піднімаючи очей.

— Так, — відповіла я, намагаючись не ковтати повітря частіше, ніж треба. — Постараюся.

— Вже постарайся, — її тон був безжальним. — В жінки сім'я має бути на першому місці.

Я зробила ковток кави, яка гірчила на язиці не гірше за її слова. Артем мовчав. Мабуть, досі згадував нашу нічну "битву подушками" і як я ледь не зіштовхнула його з ліжка. Ну хоч трохи тепла в тій крижаній атмосфері.

День на роботі був схожий на марафон, який почався ще до старту. Альбіна Миколаївна буквально зустріла мене на порозі з пачкою документів.

— Добре, що прийшла раніше. Он там — аналізи фінансів за квартал, тут — пресреліз для нової кампанії, а ще треба відповісти на листи з німецького офісу. До кінця дня, ясно?

— Так, звісно, — видушила я, вже дістаючи свій блокнот.

— І ще… — Вона звузила очі. — Я бачу, що ти трохи... витаєш у хмарах. Не варто. Це робота. Тут усе має бути чітко.

Моя внутрішня Єва мовчки вила. Та я кивнула і пішла до кабінету.

Не встигла сісти, як задзвонив телефон. Артем.

— Потрібна твоя присутність. Сьогодні. Ресторан "Oro". Вечір. Неофіційна зустріч, але важлива. Маєш бути у чомусь елегантному. Коктейльна сукня підійде.

— Артеме, в мене повний завал…

— Єво. Це не прохання. Це бізнес.

Коли лінія роз'єдналася, я лише заплющила очі. Добре. Добре. Може, бодай сукня з нової колекції компенсує всі ці нерви.

Я зібрала документи, ноутбук і примудрилася вийти з офісу, відповідаючи на робочі листи прямо в таксі. А ще — поглядаючи на карту бутиків, де можна купити щось пристойне за пів години. Це був найшаленіший квест у моєму житті: вибрати сукню, не запізнитися й не загубити при цьому саму себе.

Але я ще трималася. Поки що.