Глава 17. Артем

Я зайшов до кімнати й одразу побачив, що щось не так. Світло нічника падало на її спину — Єва лежала на вузькому дивані, притиснувшись до краю, з ковдрою до підборіддя. Видно було, що вона не спала. Просто мовчала. Навмисно. Затято. І це мовчання різало гірше, ніж крики.

Погляд упав на ліжко — ідеально застелене, як і зранку. Я стис пальці. Ну чого вона так? Це ж моя мати. Вона завжди була різкою. І завжди звикла, що її слово останнє. Але ж… Єва не чужа. Уже ні.

— Тобі буде зручніше на ліжку, — сказав я, намагаючись не гніватися. — Диван жорсткий, короткий… Нормально не виспишся.

Єва не поворухнулася. Голос прозвучав сухо, мовби автоматично:

— Якщо вже тобі раптом захотілося бути джентльменом, то краще б проявив це трохи раніше.

Я зітхнув. І сів на край ліжка, дивлячись на неї.

— Чого ти зла?

Це було безглузде запитання. Вона стиснула губи і нарешті повернулася до мене. Очі блищали — не від сліз, від обурення.

— Через тебе. І через твою матір.

Вона не підвищувала голос, але кожне слово було гострим, як лезо. Я зітхнув.

— Вона просто переживає… — почав я, але Єва різко перебила:

— Переживає? Що я після важкого дня не встигла приповзти вчасно додому, щоб подати ваші вечерю й тапочки? Вона наказала мені звільнитися. А ти... Ти ще й піддакнув! "Я ж казав", — передразнила вона мій тон.

Мені стало соромно. Я не хотів, щоб усе так звучало. Просто… усе це якось раптом накотилося.

— Я поговорю з нею, — сказав я тихо. — Якщо для тебе робота важлива — працюй. Я не той, хто буде тебе зупиняти. Просто…

— Просто твоя мама цього не розуміє. А ти не зупинив її, — відповіла Єва, вже трохи спокійніше, але не менш рішуче. — І ні, я не збираюся звільнятись. Навіть якщо вона й далі буде кричати, що я "вештаюся". У мене є життя поза цим домом. Поки що.

Я кивнув. І мовчки підвівся.

— Гаразд. Тоді я спатиму на дивані, — сказав я. — Раз уже вирішили бути цивілізованими.

Вона не відповіла. Просто відвернулася. 

— То може ти перейдеш врешті на ліжко?

— Мені і тут добре. Ти тут тим паче не влізешся, в спати з тобою разом я не збираюся принципово! — хмикнула вона і натягнула ковдру сильніше. От вперта! Я зітхнув.

— Якщо серед ночі впадеш звідси, згадаєш мене. А вже тим паче згадаєш, коли спина болітиме. Так що запрошення прийти на ліжко в силі, — сказав їй і пішов в душ, сподіваючись, що їй вистачить мудрості за цей час прийняти пропозицію. Але ні. Коли я повернувся, Єва все ще містилася на вузькому диванчику. Ну, хай так. Бажання жінки — закон.

І все ж, перед тим як вимкнути світло, я почув її шепіт:

— Сподіваюся, завтра ми обійдемося без скандалів.

І я сподівався.

Я прокинувся від глухого стуку — щось, або хтось, явно приземлився на підлогу. Прочищаю очі, тягнуся до вимикача нічника. Тьмяне світло залило кімнату, і я ледь не розреготався: Єва, моя горда, вперта і абсолютно неслухняна дружина, лежала на підлозі біля дивана, загорнута в ковдру, як весняний голубець.

— Слухай, ти серйозно? — не стримуюся, сміюся просто вголос, притискаючи долоню до рота. — Може, вже переселишся на ліжко? Це ж травмонебезпечно — спати на метрі квадратному.

Вона мовчки піднялася, обтріпала коліна і... метнула в мене подушкою.

— Так-так, дуже по-дорослому, — жартую, ловлячи її "снаряд" і одразу кидаючи свій у відповідь.

Подушка влучає їй в плече, вона фиркає. Але потім я бачу, як в неї з'являється ідея. Єва повільно підходить до мого ліжка, хижо примружує очі й... хапає мене за ноги.

— Що ти робиш? — питаю, сміючись і намагаючись не дати їй збити мене з ліжка.

— Перекидаю тебе. Мені ліжко потрібно.

— А чого ж не одразу сказала?

— Бо спершу треба тобі показати, як це — падати!

Вона тягне з усіх сил, але я не рухаюсь ані на міліметр. Просто лежу і спостерігаю, як вона героїчно намагається мене перевернути, наче мішок з картоплею. Вигляд у неї... ну, дуже рішучий.

— Єво, я спортсмен, в мене м’язи. Ти серйозно думаєш, що зрушиш мене з місця?

— Я ж намагаюся!

— Та я бачу. — Сміюся знову, і цього разу вже не стримуюсь. — Хочеш, я зроблю вигляд, що падаю?

— Не треба мені твого театру, Артеме!

Вона кидає в мене другу подушку, але цього разу на обличчі вже немає того холоду, що був увечері. І я відчуваю — лід починає танути.

— Добре, — кажу, підводячись і підсовуючи ковдру. — Хочеш спати тут — я не проти. Сама обирай. Але наступного разу, коли впадеш, знатимеш, чому не варто сперечатися з чоловіком, який пропонує комфорт.

Вона мовчки дивиться на мене. Потім швидко хапає ковдру, робить в центрі ліжка з неї бар’єр, і вмощується на край. Схожа на кішку, яка нарешті вирішила, що господар все ж потрібен — хоча б, щоб її грів.

— Лягай уже. І без жартів, — буркоче.

— Обіцяю. Але якщо знову мене тягтимеш за ноги — попереджай, я зроблю розминку.

Її плечі здригаються — чи то від сміху, чи від втоми. Я лягаю поруч. І вперше за весь час... між нами не прірва. Просто два дорослих, яким нарешті стало трохи легше дихати поруч.