Глава 16. Єва

Вулиця була змережана ранковим світлом, але в мені світла не лишилося. Після зустрічі з Мендесом, імпозантним, прямим, уважним до деталей, ми поїхали на інтерв'ю, на яке запросили Артема. Я почувалася знову не на своєму місці. Я усміхалася, відповідала правильно, але глибоко всередині точився спалах сум’яття. І навіть присутність Артема не допомогла повністю заглушити думки про те, ким я є для нього насправді — лише частиною великої гри. Навіть якщо ми й почали грати за власними правилами.

Вийшовши з авто біля своєї роботи, я швидко перевзулася в зручні черевики й зазирнула в дзеркало в коридорі. Обличчя здавалося блідим, але очі — наче не мої. Втомлені, з вицвілими контурами.

— Нарешті, Єво, — сухо проказала Альбіна Миколаївна, ледь я зайшла до офісу. Вона сиділа в улюбленому кріслі, згорнувши руки на грудях. — Де ти була?

Я ковтнула повітря, змусила себе говорити спокійно:

— Я… була на зустрічі. З особистих причин.

— Особисті причини тебе не звільняють від відповідальності. Ти в курсі, що сьогодні твоя черга перевіряти залишки, а за тебе це зробила Марина? І ще одне. Твій борг. Гроші я отримала, але звідки? Що з Сергієм?

— Відправила на лікування. Все вирішилося, — я полегшено зітхнула.

— І звідки в тебе такі гроші? 

— Щасливий випадок, — я зупинилася, знову ковтнула сухе повітря. — Я… зустрілася з колишнім. Несподівано. Він запропонував допомогу. Я погодилася.

Альбіна нахилила голову трохи набік, погляд у неї став уважним, але не добрим:

— Колишній? — Я мовчала, а вона сама собі відповіла. — І він запропонував гроші, а ти просто… взяла?

Я ледь чутно кивнула:

— Так. А ще… ми знову разом. Він допоміг мені з братом. Сергій вже на лікуванні.

Ця остання фраза мала бути аргументом, захистом. Але натомість у відповідь я почула суворе:

— Наступного разу, якщо вирішиш так феєрично змінювати особисте життя, принаймні попередь. Тут тебе всі чекали. Запізнення — не частина твоєї посадової інструкції. Навіть якщо в тебе романтична комедія, ми тут працюємо. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — прошепотіла я, стискаючи долоні так сильно, що нігті впилися в шкіру.

— І ще одне, Єво. Ти гарна дівчина, але гарними дівчатами світ не обмежується. Професіоналізм — ось що справді має значення. Не розгуби себе.

Я кивнула ще раз і мовчки пішла до свого столу. Кожне слово, як скалка в ребро. Наче знову нагадав хтось: "Ти тут на випробувальному терміні. У всіх сенсах."

І навіть братова усмішка на відеозв'язку, навіть тепло рук Артема кілька годин тому — все це знебарвилося у тіні буденності.

Я сіла, увімкнула ноутбук і зітхнула.

Нова роль, нова гра.

А сцена — стара. Як і я.

Коли я нарешті вийшла з автомобіля, вже сутеніло. Дорога до будинку Артема здалась довшою, ніж зазвичай. Втома тиснула на плечі, а в голові шуміло від напруження після довгого дня. Альбіна Миколаївна сьогодні видала мені стільки завдань, що я ледве встигла закінчити усе до вечора. Від її тону ще досі пекло в грудях.

Ключ ледь не випав із рук, коли я відкривала двері.

— Нарешті! — Ольга Дмитрівна, мама Артема і Олега, стояла в холі, ніби чатувала на мене з години. Руки на стегнах, обличчя натягнуте, мов струна.

Я відразу зрозуміла — зараз буде гроза.

— Де тебе носить? — пролунало з притиском. — Дружина має приходити додому вчасно, а не тинятися бозна-де. У цій сім'ї ми не звикли до такого.

Я спробувала втримати спокій:

— У мене була робота, я затрималась. Вибачте.

— Робота?! — її брови злетіли. — Тобі слід думати про сім’ю, а не про роботу! Я тебе відразу не зрозуміла, але тепер ясно — ти не готова бути дружиною. Звільнишся. Завтра ж.

Я стиснула губи, намагаючись не сказати нічого зайвого.

У цей момент у дверях з'явився Артем. У світлі лампи він виглядав похмуро, руки схрестив на грудях.

— Я ж тобі казав, — холодно кинув він, дивлячись не на мене, а повз. — Тобі так буде легше.

— Я не розумію, — прошепотіла я, серце закалатало, — чому ніхто не питає мене, що я хочу?

— Бо в нашій родині не заведено ігнорувати здоровий глузд, — різко відповіла Ольга Дмитрівна. — Тим більше, якщо чоловік проти, жінка не повинна працювати. Крапка.

Тиша повисла над нами, глуха й задушлива. Я стояла, мовчки стискаючи ремінець сумки в руках, відчуваючи, як всередині мене закипає обурення. Це була не просто втома, це була образа. Приниження. Я не була їх служницею. Я не була чиїмось домашнім проектом.

Я насупилася і швидко покинула вітальню. Хай хоч головою до стіни товчуться, роботу я кидати не збираюся. Дорогою до моєї кімнати мене наздогнав Артем.

— І ще, — прошепотів він з таким виразом, ніби говорить про погоду. — Відсьогодні ти спиш у моїй кімнаті. Мама не повинна нічого запідозрити.

Я ковтнула повітря, але воно стало важким, мов камінь. Він навіть не питав. Просто наказав.

Я не відповіла. Просто набрала повні легені повітря, порахувала до шести і пішла до кімнати. Але вже не своєї.