Глава 15. Артем

Я поцілував маму в щоку, як робив завжди в дитинстві, коли хотів загладити провину.

— Потім усе поясню, добре? — прошепотів їй на вухо і взяв Єву за руку. — Нам треба їхати.

Вона кивнула — суворо, але без зайвих сцен. Це вже було непогано, враховуючи, що щойно вона ледве не влаштувала допит із пристрастю просто за ранковою кавою. Знала, як вразити — з’явитись рано-вранці, після оголошення в новинах про одруження її сина, про яке вона дізналася останньою.

— Дякую, — прошепотів я ще раз і швидко вивів Єву з кухні.

У коридорі на нас наткнувся заспаний Олег. У нього стирчало волосся, футболка навиворіт, а в руці він ніс зубну щітку.

— Що за… Артем? Що сталося? — буркнув, протираючи очі. — Куди ви так рано біжите? Ви вже хоч поснідали?

— Мама приїхала. Сидить на кухні, п’є каву. Скажи, що ми поїхали на важливу зустріч, і... прикрий нас. Дуже прошу.

Олег застиг, немов струмом вдарило.

— Мама?! Звідки вона взялась?!

— З Мілана, якщо бути точним, — кинув я на ходу. — Поговоримо пізніше. Це серйозно. Не підведи.

Єва мовчала, але я відчував її напругу. Уже в машині, коли ми від’їхали від будинку, вона нарешті обережно запитала:

— Твоя мама… вона дуже розгнівана?

— Скоріше... шокована. Вона звикла все знати першою. І хоч я дорослий чоловік, у її очах досі той хлопець, якому треба спершу спитати дозволу. Але я не серджуся. Просто треба дати їй час. Недобре, що вона отак взнала і приїхала. Варто було подумати про це і зателефонувати їй. Може тоді не зривалася б з місця.

— Вона красива. Елегантна. І трохи... сувора.

Я усміхнувся.

— Усе це — правда. Вона така все життя. Але справедливості їй не позичати. Якщо побачить, що між нами все щиро — прийме тебе. Я впевнений.

— А якщо побачить, що не щиро?

Я зиркнув на неї краєм ока.

— А воно нещиро?

Єва запнулася. Не відповіла, лише відвела погляд у вікно. Я не наполягав. Врешті засміявся і підморгнув їй:

— Розслабся, я жартую. Все буде добре, але з мамою треба бути обережними.

У нас попереду була зустріч із Мендесом — людиною, яка могла відкрити для нашої компанії зовсім нові горизонти. Але чомусь мої думки знову й знову повертались до жінки поруч.

До Єви. До її очей, губ, несподіваних емоцій.

До того, як вона вчора ввечері обійняла мене так щиро, що я забув — це лише ролі, сценарій, контракт.

Можливо, усе змінюється.

***

Ресторан був затишним, із приглушеним світлом, розкішною сервировкою й таким рівнем конфіденційності, що сюди водили тільки тих, кому довіряли — або тих, кого намагалися вразити. У нашому випадку — обидва варіанти.

Я тримав Єву за лікоть, провів її до столу, за яким уже сидів Мендес. Високий, сивочолий, у класичному костюмі без жодної складки, він здавався уособленням ділової бездоганності. Важко було повірити, що ця людина — гравець із тінню. Але я знав: за ввічливою посмішкою — холодний розрахунок.

— Містер Мендес, — я кивнув. — Дякую, що погодились на зустріч.

Він підвівся, потис мені руку — коротко, точно. Потім перевів погляд на Єву.

— І ви нарешті показали свою дружину, містере Коваленко. Вітаю. Вона виглядає краще, ніж ваші презентації.

Єва здригнулася ледь помітно. Але витримала. Усміхнулася — природно, тепло. Ідеально.

— Дякую. Мені пощастило, — сказав я спокійно, сідаючи. — Але сьогодні не про це, так?

Мендес відкинувся на спинку стільця, склавши пальці в замок.

— Правильно. У мене обмаль часу. Я подивився ваші оновлені матеріали. Вони кращі. Але...

Оце «але» зависло, мов лезо.

— Але ви хочете більше гарантій, — підхопив я. — Ми це передбачили.

Я витяг із кейса пакет документів і подав йому один із додатків — із розрахунками й графіками. Впевнено, чітко, з коротким поясненням.

Мендес уважно поглянув на мене, а тоді опустив погляд на папери, перегортав сторінки. Помовчав. Потім підняв очі.

— Добре. Давайте зробимо так. Я подивлюся і на ваших конкурентів, а тоді оберу. Однак, варто сказати, ви мене зацікавили.

Я коротко кивнув. Очікувано. Гра тільки починається.

— Приймається.

— Тоді вітаю, містере Коваленко. І вас, місіс Коваленко. Ви гарна команда.

Ми подякували. А коли він пішов, я видихнув і нарешті дозволив собі подивитися на Єву довше. Вона сиділа, тримаючи чашку кави, і намагалася не тремтіти. Але очі її світилися.

— Все минуло чудово, — сказав я тихо. — Ти молодець.

— Я взагалі нічого не робила, — прошепотіла вона. — Просто була присутня.

— Для нього це й важливо. Що ж, тепер на інтерв’ю?

— І я ще маю встигнути на роботу, тож не будемо затримуватися… Я й так вже запізнилася.

— Тобі краще покинути її, — зітхнув я, визнаючи, що з моїм графіком, вона не потягне ще ходити в офіс. Але очі Єви спалахнули обуренням:

— Ще чого? Нізащо! Я не буду утриманкою!

Я важко зітхнув. 

— Ну працюй. Якщо це не заважатиме нашим справам… — в чому я дуже сильно сумніваюся.