Глава 14. Єва

Вечір того дня став для мене переломним.

Я щойно поклала слухавку, і ще кілька секунд сиділа в тиші, затамувавши подих. Голос мами, такий впевнений, твердий, життєрадісний, досі лунав у вухах.

— Прилетіла? — запитала я вдруге, ніби боялася, що не почула правильно.

— Усе добре, доню. Ми вже в клініці, лікарі нас зустріли. Все буде гаразд.

У грудях щось солодко защеміло, і я мов на крилах злетіла зі сходів у вітальню, де Артем саме щось переглядав у телефоні. Він підвів на мене погляд, коли я буквально вбігла до кімнати. Мені не терпілося поділитися з кимось гарною новиною.

— Вони прилетіли! — вихопилося з мене, і я кинулася до нього, навіть не подумавши, як це виглядає. Обійняла його за шию, щільно пригорнулася.

Артем завмер — на мить, на вдих — а тоді повільно притис мене до себе.

— Я така щаслива... Ти навіть не уявляєш, наскільки.

— Уявляю, — сказав він тихо. — Я радий за тебе. І за них.

Я відійшла, збентежено пригладжуючи волосся, але усмішка ніяк не сходила з мого обличчя. Вперше за багато днів я видихнула повітря на повні груди — без тривоги, без тіні страху.

— До речі... — додав Артем, поки я ще стояла перед ним. — Завтра в нас важливий день. Спочатку зустріч із містером Мендесом. А потім невелике інтерв'ю.

— Інтерв'ю?

— Так, без преси ніяк. Про бізнес здебільшого.

— Тобто… я маю бути поруч?

— А куди ж без тебе, дружино моя? — підморгнув він.

Я засміялася, легко, щиро. Вперше за ці дні мені здалося, що між нами більше немає того льоду.

Ніч видалася спокійною. Без снів, без тривожного ворушіння у грудях. Я заснула, ледве торкнувшись подушки, і прокинулася лише тоді, коли крізь фіранки пробилося лагідне ранкове світло.

У спальні панувала приємна тиша. Вперше за довгий час я виспалася і відпочила. Але годинник невблаганно нагадував про справи, і зрештою довелося вставати, вдягатися і йти на кухню. Артема зустріла на сходах. 

— Доброго ранку, — сказала я, беручись заварювати каву.

— Готова до важливого дня? — Артем усміхнувся, трохи хрипко після сну.

— А в мене є вихід? — відповіла я йому з тією новою, тихою сміливістю, яку відкрила в собі.

Я подала йому чашку, і ми сіли за стіл. Він саме щось казав про план на день, коли з коридору долинув звук відчинених дверей. Ми обернулися.

У дверному прорізі стояла елегантна, вишукана жінка з прямою поставою, проникливим поглядом і витонченими рисами. Вона спокійно пройшла до кухні й сіла за стіл, ніби завжди була тут.

Артем завмер, погляд його змінився.

— Мамо? — запитав він, повільно підводячись.

В повітрі повисла напруга, така гостра й наповнена, ніби ось-ось гримне грім.

Я завмерла поруч, нічого не розуміючи, але вже відчуваючи, що цей ранок лише починається.

Так от хто це... Його мати. Жінка, що жодного разу не згадувалась у наших розмовах. Вона опустила погляд на мене, спокійно, уважно — не зневажливо, ні. Швидше з цікавістю.

— То це ти — Єва? — сказала вона, злегка нахиляючи голову. Голос у неї був оксамитовий, але з тією самою ноткою, що змушує випростатися й перестати гриміти ложечкою по чашці. — Дружина мого сина, про яку я дізналася з... новин.

Я зробила вдих і поставила чашку.

— Так, приємно з вами познайомитись. Перепрошую, що так сталося. Ми не хотіли вас образити…

— Але образили, — урвала вона, без надриву, дуже чітко. — Я дізналася про весілля з телеграм-каналу. Уявляєш, Артеме? Сиджу в салоні в Мілані, гортаю стрічку — і бачу свого сина. В костюмі. З обручкою. І дружиною. І жодного слова мені. Жодного дзвінка.

Я відчула, як Артем злегка напружився поруч. Його мати повернулась до нього, ніби згадавши, що основна претензія — саме до нього.

— Я не проти цієї дівчини, — кивнула вона на мене. — Мила, спокійна. Але як ти міг не повідомити? Мене? Маму?

— Це було швидке рішення, — обережно відповів він. — І… не дуже публічне. Ми не планували залучати когось з родичів. Це було… формально. Спершу.

— «Спершу» — повторила вона з холодною усмішкою. — А тепер що?

Артем мовчав.

Мені хотілося втекти з цієї кухні, але водночас я відчувала, що мушу бути тут. Бути поряд. Як мінімум — не зникнути. І не ховатись.

Я глибоко вдихнула і нарешті сказала:

— Пані Коваленко, я розумію ваші емоції. Це справді було не правильно. Але я… ми не хотіли приховати щось особисто від вас. Це все сталося швидко. Я сама до кінця ще не встигла усвідомити, що ми — подружжя. Але мені справді важливо, щоб ви знали: я не прагнула витіснити вас. І дуже рада знайомству.

Вона злегка звела брови. Потім — коротко кивнула.

— Дивно, але ти мені подобаєшся. І говориш нормально. — Вона перевела погляд на сина. — Але ти, Артеме… Ми з тобою ще поговоримо.

Він розгублено всміхнувся:

— Я цього й очікую.

Жінка влаштувалась за столом, наче збиралася лишитися надовго. Взяла газету, ніби щойно з полиці журналу “Vogue”, і розгорнула її.

Артем прошепотів мені:

— От і настав ранок справжньої подружньої перевірки.

Я не втрималась і відповіла:

— Вітаю нас. Ми склали перший іспит.

І обидва всміхнулися.

Хоч і дуже по-різному.