Глава 13. Артем

Я прокинувся раніше за всіх. Дивно, але вперше за довгий час не було жодного дзвінка з офісу чи нервового прокручування списку справ у голові. У будинку панувала тиша, яку я рідко мав розкіш відчути.

На кухні вже пахло кавою — хтось із персоналу подбав, щоб усе було готове до сніданку. За кілька хвилин з’явився Олег — розкуйовджений, в спортивному костюмі, ще з сонним поглядом, але вже з телефоном у руках.

— Доброго ранку, — буркнув він, сідаючи за стіл і наливаючи собі апельсиновий сік.

— Тобі ще рано знати, що таке справжній ранок, — відповів я, киваючи на його розпатлане волосся. 

— В ти в нас вже досвідчений, одружений, — знизав плечима. — А де моя невістка? Ти хоч допоміг їй розкласти речі?

— Не заважав їй, — усміхнувся.

— І правильно. Вона впорається. Вона сильна.

— Оце правда, — пробурмотів я, навіть не помічаючи, як з'явилась усмішка.

Єва з’явилась за кілька хвилин — в легкому домашньому платті, зібране волосся, без макіяжу, і все одно така… правильна. Тиха, але з поглядом, у якому завжди щось жевріє — думка, спогад, ідея, турбота.

— Сніданок готовий? — запитала вона, наливаючи собі каву.

— Ми з шефом чекали на тебе, — сказав Олег з повним ротом тосту.

— Приємно бути частиною чоловічої компанії, — усміхнулась вона, сідаючи навпроти мене.

Ми снідали мовчки, спокійно. Я рідко міг дозволити собі подібну мить — без напруги, без розмов про бізнес, без зустрічей, які дихають у потилицю.

— До речі, — я поклав прибор і подивився на Єву, — сьогодні фотосесія. Не забудь, нас чекають після обіду.

Єва зупинилась, чашка зависла в її руці.

— Артеме… Але ж я мала поїхати з мамою до Олега у лікарню, провести їх до літака. Вони ж сьогодні летять до Ізраїлю.

Я кивнув.

— Я завезу тебе. Проведеш їх — і ми одразу рушимо на фотосесію. Там буде кілька образів, два примірювання і, здається, журналіст на кілька хвилин. Але нічого важкого.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Я хвилювалася, що доведеться вибирати між цим.

— Ти не вибираєш, — відповів я. — Просто кажеш, що тобі потрібно. А далі — моя справа.

Єва опустила очі. Вона ніколи не просила зайвого, не вимагала, не нарікала. У цьому була її дивна сила, і, водночас, щось, що змушувало мене постійно думати: а чи я роблю достатньо?

Олег хмикнув і підняв брову:

— Фотосесія в кількох образах? А це ще що за експерименти?

— Контракт з глянцем, — пояснив я. — Шлюбна історія, пара мільйонера. Їм треба казка.

— Ну, з Євою казка точно вийде, — кинув він і встав з-за столу.

Я дивився, як Єва поправила рукав свого плаття і ледь помітно усміхнулась. І раптом мені дуже захотілося, щоб і без фотокамер вона відчувала себе частиною чогось справжнього. Хоча б на кілька годин.

— Збирайся, Єво. Я чекаю тебе внизу, — сказав я, встаючи. — У нас сьогодні буде гарний день. Обіцяю.

***

Вона сиділа поруч у машині, стискаючи сумку так, ніби всередині було щось більше за паспорт і документи. Ми щойно вийшли з аеропорту, і я досі не міг вибити з голови її погляд — той, з яким вона поправляла Сергію ковдру, підтримувала брата, обіймала маму, дякувала лікарю, який вирушив з ними, хоча голос тремтів. Усе це — не фальшива стриманість. Вона трималася з гідністю, якої не зустрінеш у людей, що звикли до світла камер. Її сила — в простому жесті, у тиші після слів.

— Я б мала для них щось зробити… Як вони там будуть? Хоч би все вдалося… — нарешті озвалася вона. Її голос ледь чутний, але спокійний.

— Щось зробити? Ти пожертвувала собою заради брата! Хто ще на таке здатен? — відповів я, тримаючи кермо обома руками. — А твій брат… сильний. Знає, що його чекає. І що в нього є ти.

Вона кивнула, витираючи сльози з-під очей. Не театрально — так, щоб я ледь помітив.

Мовчання в салоні було не важким — воно стало простором, де їй дозволено було бути просто вразливою. Без камери, без гриму, без жодних «треба триматися». І мені хотілося захистити її, хоч я сам завжди ховав емоції за бронею справ, проєктів і стратегій.

— Ти плачеш, — тихо сказав я, не відводячи очей від дороги.

— Пробач, — вона відвернулася до вікна.

— Не треба вибачатись. Ти маєш право на сльози. І на підтримку теж.

Я поклав руку на її коліно. Вона не здригнулась, не відштовхнула. Просто дихнула глибше. І це була довіра. Маленька, непоказна — але справжня.

Ми приїхали до фотостудії майже вчасно. Її одразу забрали стилісти, а я пішов пити третю каву, щоб хоч якось переключити мозок. Думав, що буде як завжди — черговий набір світлин для піару. Показне щастя, комерційна ніжність.

Але коли вона вийшла з гримерки — я забув, як дихати.

У першому образі — класична біла сукня, підкреслена талія, відкриті ключиці. Волосся зібране, погляд відкритий. Коли вона ступила під софіти, мені здалося, що вона не просто красива. Вона — мов тиша після грози. Прозора, свіжа, невимовна.

— Вау, — тільки й вимовив я.

— Це всього лиш образ, Артеме, — зніяковіла вона, але усміхнулась. — Не справжнє життя.

— Але справжня ти. Дуже красива.

На другому сеті нас змусили триматися ближче. Вона обіймала мене за руку, я клав долоню їй на талію. Її аромат — легкий, не солодкий, але дуже «її». Мене тягнуло ближче, і це вже було не про камери.

Я раптом зловив себе на думці, що хочу бачити її не лише в об’єктивах, а за сніданком. Удома. Після поганих днів. У теплі, а не під світлом софітів.

Коли вона засміялася на останньому кадрі — вперше за весь день щиро — я зрозумів: мені бракувало цього сміху. І, чорт забирай, хочеться ще.