Глава 12. Артем

Авто зупинилось навпроти ресторану — місця, де кожен рух, кожне слово, навіть погляд перетворюється на матеріал для заголовків. Я вдихнув глибоко, не зводячи очей з входу. Чекав. І вона з’явилась.

Єва вийшла з машини, наче сходила з подіуму — сукня нефритового кольору з високим розрізом хвилювалась за її кроками, граючись із вітром. Вона зробила саме те, чого я очікував: виглядала розкішно. Вишукано. Дорого. І при цьому — не вульгарно, а гідно. Все, як я й хотів. Як мені було потрібно.

Вона йшла до мене впевнено, з тією напускною грайливістю, яку вчора ще не мала. Наче раптом увійшла в роль, і тепер вона їй пасувала. Не приховую: я дивився на неї з цікавістю. В ній було щось, що спокушало навіть мене — кам’яного, розважливого, холодного.

Я підвівся, коли вона наблизилась. Усміхнувся — щиро чи ні, сам не знаю. Це було частиною вистави. Грав, як умів. Вона ж — перевершила всі очікування. Впевнено дозволила себе обійняти, потягнулась за легким поцілунком. Мимовільним. Публічним. Ідеальним.

— Я скучила, — прошепотіла вона, наче ми були наодинці.

— А я досі сумую за тобою, — відповів досить голосно, щоб слова почула журналістка Ірина Фролова, яка вже крутилася поруч. Вона, звісно, не випадково тут. Ми ж обоє розуміли правила гри.

— Повірити не можу, що ми одружені... — долетіло її голосно-підкреслене, коли вона сідала. І я вже бачив, як Фролова міняє напрямок руху і прямує до столика, звідки точно не випустить нас з об’єктива.

Справу зроблено.

Я допоміг Єві зручно сісти, сам розмістився навпроти і покликав офіціанта. Замовили щось вишукане — не має значення, що саме. Їжа була декорацією, антуражем до нашого спектаклю. Головне — жести, міміка, дотики.

Раз у раз торкався її руки, поглядав на обручку на її пальці — навмисне. Вона ж ідеально демонструвала її Фроловій, удаючи ніби випадково. Ми говорили про дрібниці, всміхались — нещиро, але переконливо. Публіка в захваті, журналістка в роботі, фото будуть уже за годину в її редакторському чаті. Це було потрібно. Для справи. Для репутації. Для миру на кількох фронтах.

Коли я втратив до вистави інтерес, покликав офіціанта, розрахувався і взяв Єву за руку. Вона пішла поруч — гідно, мовчки, без зойків. Добра учениця. У дверях Фролова вже чекала. Я не озирнувся. Знав, що вона нас фотографує.

Сіли в «Феррарі». Я вів.

— Ти молодець, — коротко мовив я, не дивлячись на неї. Компліменти ніколи не були моєю сильною стороною.

— Ти не розчарований? — Єва глянула на мене, шукаючи відповідь, яку я не збирався давати вголос. Усміхнувся лише краєм вуст. І промовчав.

— До речі, ось картка, користуйся нею, — простягнув їй банківську картку, на яку заздалегідь поклав немалу суму, виділену для потреб Єви.

— Я житиму в твоєму домі і вдаватиму твою дружину, але в мене вистачить власних коштів на свої потреби.

Вона фиркнула і повернулася, ніби я її образив, в не намагався вручити фінансовий фонд. Я важко зітхнув.

— На потреби Єви Мельник у тебе були кошти. Але обличчя Єви Коваленко набагато дорожче, — відрубав я. Суворо, по суті.

— Якщо не подобалося моє обличчя, було знайти краще, — її голос — колючий. Я закотив очі. Чудово. Почалось.

— Мені подобається, як ти виглядаєш, — сказав, трохи м’якше. — Я лише мав на увазі, що ти зобов’язана завжди виглядати бездоганно. Журналісти полюватимуть. Камери працюватимуть. І навіть коли ти думаєш, що тебе ніхто не бачить — ти мусиш виглядати, як жінка Артема Коваленко. Без права на помилку.

— Я все це знаю, розумію і запевняю тебе, що завжди вдягаюся в дорогий і якісний одяг, — відповіла спокійно, впевнено. — Але я не хочу бути тобі винна. Я вже й так — у боргах.

— Чому ти все ускладнюєш? — роздратовано провів рукою по керму. — Відпрацьовуєш усе. Це відрядження, Єво. Я — твій бос. І квитки, і житло, і все решта — це частина контракту. Просто користуйся карткою для публічних виходів. Все інше — за власний кошт. Згода?

Вона кивнула. Розумна. Вміє відрізняти принципи від упертості.

— Завтра Сергій і мама летять в Ізраїль. Я проведу їх, — повідомила рівно.

— Добре. Коли ти не зайнята зі мною, вільна. Але завжди попереджай. І не виходь без Івана. Це не прохання.

Вона знову кивнула, цього разу стримано. Можливо, всередині бунтувала — але не показала. І це мені подобалось. Вона не з тих, хто плаче або свариться при першій нагоді. Вона — з тих, хто пережовує роздратування, тримаючи спину рівно. Вміє бути вигідною. Саме таку я й шукав.

Повернувшись до котеджу, ми розійшлись по кімнатах. Я ще довго сидів в кабінеті з ноутбуком і сигарою. Дивився на монітор, але думав не про звіти й рахунки.

Думав про неї.

Про Єву.

Про те, як легко вона ввійшла в моє життя — і вже встигла влаштувати там певний хаос.